Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Здесь есть возможность читать онлайн «Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Львыв, Год выпуска: 2008, ISBN: 2008, Издательство: Кальварія, Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

МИ: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «МИ»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

«Ми» — це історія про справжню дружбу, про реальних людей і про майже реальні події. Історія про довгі пошуки жовтих слонів та залізних драконів і про дива, що трапляються на кожному кроці. Це просто історія про життя з усіма його негараздами, вадами, витівками і чарівними казками.

МИ — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «МИ», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

- Бувай, тату, - безбарвно відповів Аскольд, і ми пішли.

Михась чекав нас на вулиці. Стояв із цигаркою у зубах і з утіхою мружився на сонце. Ми підійшли. Михась знову спробував зазирнути в очі Аскольдові, той знову сховав погляд. Поглянув на Рината. Той у відповідь ледь похитав головою. Михась знизав плечима і спитав:

- Тепер у Заріччя?

Ринат обернувся до Аскольда - вперше віддав право вирішувати комусь із нас.

- Ага, - відповів Аскольд, розмірковуючи, здається, над чимось своїм, - у Заріччя. Лише один момент…

Раптом зробив крок у бік Михася і щодуху врізав йому в носа. Не знаю, чи він займався раніше боксом, чи просто такий сердитий був, але Михась упав, схопився за обличчя - із розбитого носа пішла кров.

- За що? - простогнав Михась.

- За батька, - відказав Аскольд, розвернувся й пішов до метро. Ринат жестом наказав мені допомогти Михасеві, сам пішов за Аскольдом. Я обережно взяла Михася під руки, допомогла встати, спитала:

- Ти як?

- Живий, - він хлюпнув носом, закинув назад голову, я простягнула йому носовичок, - а Аскольд - дурень.

- Михасю, це ж його тато…

- Та я розумію! А от він не розуміє! Не розуміє, що є такі люди, яких нічим, окрім сили, не візьмеш. Причому такої сили, яка більша за їхню власну. Чи хоча б рівна. Не поважатиме його товариш Горін, доки не отримає добрячого стусана - як от я зараз… Дідько! Скільки ж у моєму носі крові?

- А може, ти її якось по-своєму спиниш? - спитала я. - Ти ж столи кидати можеш, людей впускати теж… кров спинити - це для тебе взагалі повинно бути легко, раз плюнути…

- Давай я краще ще пару столів кину, а ти мені кров спиниш? - запропонував Михась і знову шморгнув.

- Домовилися, - всміхнулась я, - у мене, до речі, незабаром ремонт удома буде…

- Який меркантилізм, - зітхнув Михась, - яка приземленість! Я тут кров’ю стікаю, а вона про ремонт…

Кров ми таки спинили. А Ринат таки завернув Аскольда назад.

- Пробач, - попросив Аскольд, підходячи до Михася і простягаючи йому руку, - пробач і дякую… Розумієш, я просто перенервував…

- Пробачаю, - Михась усміхнувся і потис руку, - проїхали.

- Пробач, що вдарив тебе, ти мені допоміг, нам усім допоміг, - Аскольд проїжджати не хотів, - пробач, що не вірив у тебе, що глузував з тебе, пробач…

- Якщо не припиниш, то вдарю я! - з широкою посмішкою пообіцяв Михась.

Аскольд хутко відпустив його, підняв руки і з театральним жахом попросив:

- Тільки не чаклуй!

Вони посміхнулися одне одному, ми всі посміхнулися одне одному.

Ми залишилися друзями, попри те, що один із нас виявився чаклуном і вчинив погром у будинку батька іншого.

- А ще краще, начаклуй таксі до того Заріччя, - підказав Ринат.

- Бажано нашармака, - додала я.

- Хлопці, може, я просто ще раз меблі покидаю? - спитав Михась. … Заріччя було схоже на наше село - мовчазне, напівмертве, напівзруйноване. І в Заріччі був сніг. Дивно, осінь тільки набула своєї повної сили, у Києві жовтогаряче палали дерева, а в Заріччі був сніг. Падав із неба великими білими клаптями й одразу ж перетворювався на багнюку під ногами. Його було шкода, цей несподіваний осінній сніг. Він, такий білий і пухнастий, не міг, не мав жодного права ставати багнюкою. Втім, таке нерідко в житті трапляється, і не лише зі снігом.

Село мовчало. Може, воно і справді вже померло, а може, замилувалося цим снігом. Так замилувалося, що забуло про необхідність видавати якісь звуки.

Ми йшли широкою вулицею, майже по коліна у тій багнюці (звісно, тут не було й натяку на асфальтову дорогу) у звичному вже порядку: Михась - трохи попереду, ми втрьох - за ним. У нього це вже було звичкою: запхати руки в кишені, обігнати нас на декілька кроків і швидко йти вперед, так, щоб його плащ ледь встигав летіти за ним. У якійсь пісні я чула про це, згадала я, дивлячись на нього, про хлопця у шкіряному плащі, який кудись ішов попереду всіх. Тільки, там, у пісні, він, здається, мертвим був… Що ж то за пісня?

Ми мовчали. Ми вже бачили мету. Йшли повз мовчазні старенькі хатки, повз пошарпані, почорнілі, похилені паркани, йшли туди, де, ніби насміхаючись над цими нещасними парканами й хатинками, височіли барвисті вежі палаців, що в них мешкали нинішні господарі життя.

Коли ми дісталися до потрібних нам жовтих веж, які стирчали з-за високого паркану, я зрозуміла, що допіру згадувала назву тієї пісні так само, як уві сні згадувала ті квіти. І зрозуміла, чому Ілля стояв до мене спиною у тому сні. Я не пам’ятала його обличчя. А потім зрозуміла, що не лише його обличчя не пам’ятаю - майже нічого не пам’ятаю з нашого спільного минулого. Бо це мені вже нецікаво і непотрібно. Мені вже Ілля не потрібен… Так, не будемо собі брехати, вже давно його пошуки стали для мене лише приводом, аби побути разом із моїми друзями і пограти у нашу дивну гру. І стало соромно - вони ж усе це робили заради мене, вони ж ішли на стреси, на ризики заради мене.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «МИ»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «МИ» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Наталья Винокурова - Ущипни меня. Сказка на ночь
Наталья Винокурова
Тетяна Винокурова-Садиченко - Ілюзія
Тетяна Винокурова-Садиченко
Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів
Тетяна Винокурова-Садиченко
Тетяна Винокурова-Садиченко - Жарт другий. Квіт папороті.
Тетяна Винокурова-Садиченко
Наталья Винокурова - Совсем не страшно в темноте
Наталья Винокурова
Тетяна Брукс - Ожеледиця
Тетяна Брукс
Наталья Винокурова - Паучище
Наталья Винокурова
Майя Винокурова - Проклятие
Майя Винокурова
Любовь Винокурова - Обещание
Любовь Винокурова
Отзывы о книге «МИ»

Обсуждение, отзывы о книге «МИ» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x