Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

- Ви всі проти мене?! Всі проти мене?! - закричала я. - Чому?!

А Михась притис пальця до губ, його очі почорнішали, на обличчі з’явилася холодна посмішка, і мені зробилося зле. Не просто страшно - здалося, що зараз помру від жаху.

Не може бути у нього, малого хлопчини, таких очей, такої посмішки. Несумісні ці речі. Несумісні й жахливі у своєму поєднанні.

- Квіти, - прошепотіла я, - що це за квіти?.. І відчула, що задихаюся, чи то від квіткового дурману, чи то від жаху… … Дивно було б, якби не задихалася. Бо лежала долілиць у подушці, що не могло не заважати процесу дихання.

Звелася на ліжку. Увімкнула світло й дістала із заначки цигарку. Сіла на кухні й закурила.

Що ж це таке? Що означає цей сон? Чи означає він щось узагалі, чи в мене просто дах їде? Давно й цілеспрямовано?

Чому вони всі були проти мене? А втім, чого я вирішила, що вони проти мене? Може, вони не пускали мене на галявину, бо там було небезпечно? Вони не можуть бути проти мене, фізично не можуть. Хіба що Михась… Я згадала того Михася, якого бачила уві сні, й відчула, що досі тремчу.

Може, мені таки треба до психолога? Так. Точно. До психолога. Завтра завітаємо до Горіна-старшого, а потім - до психолога. Бо далі я так не витримаю. Бо це неможливо - довіряти людині, яка у житті є (чи прикидається?) другом, а уві сні викликає жах…

Аскольдів батько жив у двоповерховій фіг-його-знаєскільки-кімнатній квартирі на Печерську. Ми зустрілися вранці біля метро. Аскольд, як завше, запізнився, та, коли прийшов, його навіть сварити за це розхотілося. Бо на нього любо було глянути: ейнштейнівська зачіска якимось безсумнівно магічним чином перетворилася на акуратний маленький хвіст, окуляри поменшали і вбрались у дорогу оправу. Весь він став якимось чистим, випрасуваним, зібраним. І помітно ніяковів від цього свого нового образу.

- Диво! - заволав Михась, забачивши його. - Диво!

- Стули пельку, - попрохав його Аскольд. Саме попрохав, ледь не додав «будь ласка». Він нервував, йому було незручно в такому вигляді, він постійно смикав себе за той хвіст і намагався насунути на ніс окуляри, які й не збиралися з носа падати.

- А ти чого такий? - спитав Михась (не міг він просто так стулити пельку - відігравався, вочевидячки, за всі Аскольдові насмішки). - Ти ж у під’їзді чекатимеш…

- А раптом він вийде? - спитав Аскольд, і в цьому його питанні, хоч ви мене вбийте, ковзнула надія.

- Вийде, - запевнив його Ринат, і Аскольд посміхнувся йому. Він хотів побачити батька. Боявся і водночас хотів. І той таки вийшов.

Ринат дзвонив йому вранці й попереджав, що ми приїдемо, тож він уже чекав на нас, на Аскольда - стояв на вулиці біля будинку. Здалеку побачивши фігуру в довгому чорному пальті, Аскольд мовчки, не уповільнюючи темпу, розвернувся і пішов до метро. Ринат із Михасем наздогнали, підхопили його під руки, потягли вперед.

- Я не хочу, - бубонів Аскольд, - не хочу, не хочу…

- Стули пельку, - із задоволення передражнив його Михась. Аскольд спробував копнути його. Не вийшло.

Олексій Горін справді був людиною, яка вкарбовується у пам’ять. Не скажу «імпозантною» (дозволю собі не погодитися із бісенятком Ладою), скажу - «сильною». Надто сильною. Одягнений із тонким смаком у дорогезний шмот, високий, з рівною спиною й величезними долонями - то все було зовнішнім антуражем. А сила, впевненість, міць - ішло зсередини й утворювало навколо нього відчутне силове поле.

Не дивно, що Аскольд утік від нього - такий розчавить авторитетом, як таргана, будь-кого, а тим паче - власну дитину, яка чомусь не хоче бути схожою на батька. Дивно навіть, що не розчавив, що Аскольдові пощастило з цього поля видертися, втекти.

Ми підійшли. Хлопці відпустили Аскольда, він уже не втікав, навпаки - підійшов до батька, а ми зупинилися за його спиною.

- Доброго ранку, - привітався Аскольд.

- Зараз він його з’їсть, - прошепотів нам Михась, - їй-богу, з’їсть…

Олексій Горін довго й прискіпливо розглядав сина.

Мовчав. Тиск силового поля посилювався. І я подумала, що дарма ми притягли сюди Аскольда. Коли такий ось енергетичний монстр тисне - це важко, але як можна витримати той факт, що цей монстр, який ось-ось розчавить тебе, - твій батько? Це ж взагалі несумісно з життям…

- Доброго, - озвався нарешті Горін-старший. Справді - низький приємний голос. Цей голос навіть якось випадав із загального образу Аскольдового батька, не вписувався у нього…

- Мені потрібна допомога, - було чутно, як тяжко далася Аскольдові ця заява.