Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Вона зраділа йому й запросила в гості ще до того, як він натякнув на мету свого дзвінка. Таки й справді любили його ті діти…

Коли він попередив її, що буде з друзями, вона радо погодилась і спитала, що питимуть друзі. Друзі вирішили, що питимуть щось не надто алкогольне («А я горілку», - додав Михась) і спитали у бармена, скільки з них. … Все ж таки вони були найкращими у світі. Вони не те, щоб дуже переймалися моєю проблемою, але із задоволенням переймалися грою. Їх захопила наша гра у пошуки Іллі, вони йшли поруч зі мною вечірньою вулицею, і навколо них повітря аж потріскувало від збудження й неймовірного азарту. Михась ішов попереду, запхавши руки у кишені, я не бачила його обличчя, та знала, що зараз він сяє. Ринат крокував поруч: впевнено, рішуче, зібрано. Він скидався на мисливського собаку, який знайшов слід і тепер ішов ним.

Аскольд позирав на нас із звичною скептичною усмішкою, але теж, здається, чомусь радів. Можливо, тому, що ми продовжуємо пошуки, і в нього виникне ще не один момент, аби посміятися з нас.

Всі вони були задоволеними, навіть - щасливими, всі вони ладні були пхатися зі мною в інший кінець Києва, аби знайти дівчину, за допомоги картини якої сподівалися знайти мого хлопця. І це дорослі люди, у яких є сім’я, робота, яким потрібно писати чергову статтю або просто виспатися перед наступним днем, люди, яким уже майже по тридцять років. Так не буває, подумала я, дивлячись на них. Таких людей не може існувати… Але ж вони є. Є.

Аскольд, ніби почувши мої думки, порушив наше збуджене, азартне мовчання.

- Дозвольте поцікавитися, - звернувся він до нас, - зараз, о десятій вечора, ми всі, четверо дорослих людей, ввалюємося у дім якоїсь дівчинки й питаємо, де її малюночок із яблуками й черв’яком? Я правильно зрозумів диспозицію?

- Об одинадцятій, - виправив Ринат, - ми ввалюємося об одинадцятій - годину витрачаємо на дорогу. Все інше - правильно.

- А, точно, - посміхнувся Аскольд, - дякую за цінне зауваження.

- Будь ласка, - відповів Ринат, ігноруючи одвічний Аскольдів сарказм, - і ще одне: не малюночок, а картина.

Вона художник. Справжній і, між іншим, дорогий.

- Нагадайте мені, щоб узяв автографа, - буркнув Аскольд.

Справжнього і, між іншим, дорогого художника звали Ладою. Незвичайне й мелодійне ім’я стародавньої богині. Їдучи в метро й роздивляючись своє викривлене відображення у темному вікні, я замислилася над однією тенденцією, яку раніше якось не помічала: майже всі мої знайомі мають дивні, незвичні імена; доля зіштовхує мене з такими постійно.

Може, тут справа у моєму імені? Не так уже й багато серед українок є Ілон… Може, люди з рідкісними іменами притягуються одне до одного? Такий собі іменний магнетизм.

Якщо мають слушність ті, хто вважає, що від імені людини залежить її характер, тоді можна припустити, що нам, людям із незвичними іменами, а отже, й характерами, зручніше спілкуватися з такими ж незвичними, як ми, Ринатами, Аскольдами, Ладами… Тільки от Михась із цієї теорії трохи випадає, псує загальну картину… Втім, Михася звичайною людиною точно не назвеш. Просто той, хто роздавав ролі у цій п’єсі, щось наплутав із персонажами…

Отже, художника звали Ладою.

Вона була невисокою тендітною дівчиною з темними уважними очима. Щось у тих очах було від Михася - щось там копирсалось у глибині, у тереновій темряві, щось не людське: чи то божисте, чи то диявольське. І одразу щось виникло між нею й Михасем (а мене знову якогось біса вкололи ревнощі). Якесь швидке розуміння у миттєвому обміні поглядами. Чи знову мені все приверзлося?

«Зібралися демони на мою голову», - подумала я.

- Доброго вечора, - привіталася Лада й відійшла, даючи нам змогу пройти у вузький темний коридор. «О, вітається!» - подумки здивувалася й водночас зраділа я.

Доки ми роздягалися, я декілька разів перехоплювала погляди, що вона кидала на Рината. І у цих поглядах було щось надто дивовижне, як на це чарівне бісеня: у них було захоплення, повага, вдячність. Радість від того, що він до неї завітав (об одинадцятій вечора, із кодлом незнайомих людей, та все ж завітав).

«Таки він бог», - подумала я, згадуючи, кого б зі своїх учителів я пустила б до себе так само радо, як вона його.

Вона провела нас у кухню. Кухнею це можна було назвати умовно - це більше скидалося на художню майстерню, де час від часу можна було щось кинути до рота. Лада прибрала зі столу щось таке, що, певно, було майбутнім шедевром, дістала пляшку вина, шоколадні цукерки і чашки. «Останнім часом я їм забагато шоколадних цукерок», - подумала я, відправивши до рота одну з них.