Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

- З якою інтонацією? - спитав Аскольд. Якось надто тихо.

- З… неприємною.

- Як його звали? - ще тихіше.

- Олексій Горін, - з готовністю відповіла Лада, - такий кремезний, здоровий, сивий, у довгому пальті. У нього ще золоті персні на руках були і голос - низький, приємний.

Знаєте, від нього такою силою віяло, такою міццю…

Поки Лада захоплено описувала нам Аскольдового батька, Аскольд дивився на Михася. Важко, з-під лоба, так, що мені почало здаватися, ніби зараз зі стільця впаде Михась.

- Чому мені знову здається, що ви мене розігруєте? - спитав Аскольд уже на вулиці. Це були його перші слова відтоді, як він почув ім’я свого батька. Він мовчав, доки ми допивали вино, прощалися і вдягалися, мовчав, доки ми спускалися сходами. Доки виходили з двору, дивився собі під ноги й мовчав. А потім раптом зупинився й спитав.

- Чому мені знову здається, що ви мене розігруєте? - спитав Аскольд.

- Тому що у тебе параноя? - запропонував відповідь Михась.

- Можливо… - він ще трохи помовчав, ми чекали. - Можливо… Значить так, хлопці, навіть, якщо це не розіграш, навіть, якщо це все правда, мені ваші ігри остогидли. Я виходжу. Можу дати телефон і адресу свого батечка, але з гри виходжу. Хочете дуріти далі - дурійте без мене. Все.

Оревуар!

Розвернувся й почалапав кудись.

- Гей, параноїку! - гукнув йому Михась. - Метро з іншого боку!

Аскольд, не обертаючись, високо підняв над головою руку і помахав нам.

- Нехай іде, - тихо сказав Ринат Михасеві, - повернеться.

- Зрадник, - додала я.

Ми простояли з півгодини. І він повернувся.

Підійшов, мовчки взяв запропоновану Ринатом цигарку, дістав запальничку, клацнув, затягнувся. Спитав кудись у простір:

- Яким чином мій батько може бути пов’язаний з Ільчиним хлопцем?

Ми мовчали, - бо не знали. Навіть припустити нічого не могли.

- Гаразд, - Аскольд глянув на Рината, - завтра поїдемо до нього. Тільки розмовлятимеш ти. А я почекаю десь у під’їзді.

- Без питань, - Ринат посміхнувся й пішов до метро.

Аскольд - за ним. Ми - за Аскольдом. Михась пришвидшив крок, наздогнав Аскольда, легенько штурхнув ліктем.

- Ти чого? - не зрозумів Аскольд.

- Пробач, - попросив Михась, - ти не параноїк, це у мене вилетіло.

- Ого, - здивувався Аскольд, - гляньте, хлопці, наш Михась за щось вибачається! Чи не захворів бува?

Михась посміхнувся і штурхнув його ще раз. Аскольд відповів тим самим. Михась теж не залишився у боргу.

Я йшла позаду, спостерігала за цим шоу і не могла стримати посмішку. Діти, чесне слово, зовсім діти. Раптом Аскольд уповільнив крок, підскочив до мене, штурхнув, заволав: - Ілька квач! - і кинувся геть. А я побігла за ним. І теж стала дитиною. Яка щойно лише прикидалася дорослою лише через те, що її не хотіли приймати у гру. Аскольд бігав швидко, Михась - тим паче. Тому я віддала квача Ринатові й одразу ж відскочила.

Ринат лише знизав плечима і прямував собі спокійно далі.

Він поводив себе так, ніби не збирався гратися й чекав, поки ми заспокоїмося, а коли Михась необережно наблизився до нього, миттю віддав квача і побіг уперед.

Якщо колись у районі станції метро Позняки серед ночі ви бачили трьох здорових дядьків і одну тітку (між іншим, на високих підборах), котрі, як навіжені, гасають одне за одним і голосно верещать, то, може, ви бачили нас. А може, то були ще якісь майже дорослі люди. Майже - бо не догрались у щось у дитинстві. Не догралися, не добігали, не досміялися… … Ілля знову наснився мені.

Цього разу він урешті заговорив.

Він стояв посеред галявини, на якій чомусь росли троянди, не на кущах, просто на галявині, стояв і дивився кудись. Пах троянд викликав бажання поспати, присипляв… Ні, це не троянди, зрозуміла я, це якісь інші квіти… Які ж квіти?

Якщо я згадаю, як вони називаються, то все буде добре, все повернеться на свої місця, Ілля повернеться…

Але я не могла згадати. Бо голову вже заповнювала сіра імла, бо в ній, у голові, не лишилося вже нічого, крім тіней… Ілля стояв до мене спиною і дивився на когось. Цей хтось був неподалік, але я його не бачила.

А Ілля з ним розмовляв.

- Швидше, - сказав він. - Іллє! - покликала я. - Я тут! - Ілоно, - сказав він, але не мені, туди ж, у кущі, - Ілоно, будь ласка, швидше. - Іллє! - гукнула я. - Хіба ти не бачиш, я вже тут! Навіщо ти кличеш мене?!

- Швидше! - гукнув він у кущі.

- Що швидше? - я теж закричала. - Що швидше?!

Аж раптом побачила серед кущів її - постать у білому.

Надто далеко, аби розгледіти хоч щось, окрім того, що вона у білому. А Ілля раптом упав. Я хотіла кинутися до нього, аж раптом відчула, що мене хтось тримає за руку. Обернулася, аби відштовхнути його, вдарити, роздерти обличчя… і - не змогла. Бо за руку мене тримав малий Михась. Малий усміхнений Михась. А за його спиною стояли Аскольд і Ринат. І всі дивилися на мене.