Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Михась дістав із внутрішньої кишені пляшку горілки (у мене виникло враження, що то пляшка магічна - жодного разу не бачила, як Михась її купляє, проте постійно бачу, як він її п’є…).

- Звиняйте, келихів нема, - сказала Лада і посміхнулася, бісеня, зовсім не винувато, весело, із ледь не науковою цікавістю у погляді, ніби питаючи: «Як вам це, панове? Що робитимете?»

- Відкорковувача, я так розумію, тим більше, - не спитав, констатував Аскольд.

- Панове, - ще ширше посміхнулося бісеня, - чого ви хочете від бідного художника? І нахилило голову вбік, чекаючи на нашу реакцію, на наші дії… Досліджувало воно нас…

- Відкорковувач є, - врятував нас Ринат і дістав з кишені маленький складаний ніж, із якого дивним чином витяг відкорковувача.

«Таки він бог», - упевнилась я.

Пити вино з чашок було на диво приємно: затишно, по-домашньому.

Зручно влаштувавшись на стільці разом із ногами, Лада розповідала Ринатові про свої останні успіхи й досягнення, про виставки й покупців. Ринат слухав уважно, мовчки, так, як він слухав усіх і завжди, так, як умів слухати лише він. Я вдавала, що теж слухаю, а насправді спостерігала, і зовсім не за Ладою.

За іншим.

Аскольд, який, вочевидь, аж ніяк не переймався долею сучасного українського живопису, нетерпляче совався на стільці, а Михась, якого це явно дратувало, кидав на нього не надто приємні погляди. Якщо чесно, я чекала, коли ж то Аскольд упаде. Розповідь Лади звучала десь на краю сприйняття, тлом; те, що я спостерігала, було набагато цікавіше: ось Аскольд іще раз поворухнувся, ось поглянув на годинник - ось Михась, який теж удавав, що слухає, зиркнув на Аскольда, щось темне ковзнуло у погляді, вчасно відвів очі; ось Аскольд заходився не чутно, але помітно стукати пальцями, а там і всією долонею по столу - ось Михась знову перевів погляд. Ні, це вже не Михась, це вже демон: визирає з його величезних чорних очей.

Ну давай, із якимось незрозумілим мені самій захватом подумала я, давай! Зроби це! Впусти його! Коли ж він брякнеться?

Рух Аскольда - погляд Михася.

Ну коли ж він впаде?

Рух - погляд.

Ну коли ж…

Рух - погляд. … він…

Рух - погляд…

- До речі, та картина з яблуками… - раптом якось надто голосно (чи мені так здалося, бо вирвало з того гіпнотичного ритму?) сказав Ринат.

Аскольд хитнувся на стільці та вхопився за краєчок столу - мало не впав. Михась, який уже перевів погляд на Рината, знову глянув на Аскольда, і вже нічого потойбічного не було у його очах - тільки сяйливі смішинки.

- Аскольде, що ти як мала дитина? - спитав Михась, широко, дружньо посміхнувся. - Так же і впасти можна.

Замість того, щоб господиню слухати, воно на стільці хитається…

- Провокація й інсинуація, - Аскольд посміхнувся до Лади, - то не я хитаюся, то ваш стілець хитається… А ось цей юнак, - він кивнув у бік Михася, - має намір заплямувати мою честь у ваших…

- Досить, - перервав Ринат, тихо, але вагомо; обернувся до Лади, - так от, та картина… ти її продала?

- Ага, однією з перших на тій виставці, - раптом посмішка злетіла з її обличчя, зникла з очей, вона стурбовано спитала, - Ринате Андрійовичу, ви хотіли її купити? Чого ж не сказали? Я б вам її подарувала…

Стільки смутку і легенької образи було в її словах, мені аж стало соромно, що ми потурбували це симпатичне бісенятко.

- Ні, Ладко, - Ринатові видно теж, аж злякався, - ні, я куплю у тебе іншу! А ту картину… Розумієш, ми шукаємо одну людину, можливо, ту, що купила у тебе цю картину.

Посмішка повернулася на її обличчя і в її очі - у мене відлягло. Вона просто повинна була посміхатися, не мала права не посміхатися, вона, бісенятко таке, створена була для того, щоб посміхатися.

- Ну, це вже краще, - вона чомусь підморгнула мені (мені здалося, що у них з Михасем таки утворився свій власний канал для спілкування, і той встиг цим каналом повідомити, хто ми й навіщо припхалися, а може, це трапилося за ту коротеньку мить обміну поглядів: один із його бісів перескочив до неї та все розповів…), - а знаєте, я пам’ятаю покупця. Зазвичай я їх не можу всіх запам’ятати, але цей був… надто імпозантний, аби забути. А ще фразу сказав, яка мені запам’яталася… - вона поглянула на Аскольда. - Це ви його шукаєте?

Таки не все встиг розповісти Михасів біс… Аскольд здивувався, похитав головою:

- Ні, не я.

- Дивно, - знизало плечиками бісеня, - а він називав ваше ім’я. Коли купував. З якоюсь дивною інтонацією сказав:

«Аскольдові б сподобалося». Я ще й через цю фразу його запам’ятала. Подумала, він про князя чи як…