Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

- Мені не гроші потрібні, - сказав Аскольд. Він був спокійним, був собою, посміхався навіть.

Горін-старший здивовано поглянув на нього, з мовчазним запитанням у погляді.

- Мені потрібна картина. З зеленими яблуками і черв’яком. Ти придбав її рік тому…

- Пам’ятаю, - перервав його батько, - у симпатичної такої дівчинки… Ще подумав, що тобі вона сподобалася б…

Але ти ж розумієш, що для себе я таку фігню не купував би. Я подарував її.

- Кому?

- Своїй коханці.

- У тебе є…

- Замовкни. То не твоя справа.

- Пробач.

- У тебе до мене все?

- А ти не підкажеш, де її можна знайти?

- Не підкажу. Не лізь у мої справи.

- Тату, вона дуже потрібна нам… мені.

- Я недостатньо ясно висловився? Якщо у тебе все…

Горін-старший багатозначно поглянув на годинник.

Аскольд озирнувся на нас. Розгублено, винувато глянув на Рината.

- Гаразд, - вирішив щось Ринат, піднявся, - ходімо, хлопці.

Ми підвелися.

Всі, окрім Михася.

Михась розвалився на канапі, закинув ногу на ногу і прохолодно, дивлячись у очі Олексію Горіну, повідомив:

- Нікуди ми не підемо, доки не дізнаємося все, що нам треба.

Горін-старший також вдивився у очі Михася. Щось там відбувалося між ними.

- Аскольде, - так само прохолодно і спокійно сказав Олексій Горін, - твоя моральна підтримка в курсі, з ким розмовляє?

- Михасю, - покликав Ринат, - Михасю, не треба.

- Михасю, - напружено сказав Аскольд, який так жодного разу після випадку на вулиці і не подивився на нього, - якщо ти знов щось утнеш, я тебе вб’ю. Михасю, це мій батько.

- Гаразд, - Михась посміхнувся, не зводячи погляду з Горіна (ні, вже не Михась, вже добре знайомий мені чорноокий демон), - гаразд. Татка не чіпатимемо.

«Ой, зараз почнеться…» - із незрозумілим захватом подумала я. І воно почалося.

Михась майже не рухався - робив лише ледь помітні рухи рукою, ніби перегортав сторінки. Але простір навколо на ці його рухи реагував досить відчутно.

Хрясь! - невеличкий і, мабуть, шалено дорогий стіл із крученими ніжками, що стояв біля стіни, раптово злетів у повітря і вдарився у стелю - розлетівся на друзки. Хрясь! - вилетіли дверцята з шафи, і на підлогу посипалися книги.

Хрясь! - дверцята вдарилися об стіну просто над головою Горіна-старшого.

- Я не знаю, хто ти, але геть з мого будинку, - засичав Горін.

«Оце так нерви!» - з повагою подумала я.

- Де картина? - спокійно спитала темна тварюка, що сиділа навпроти Аскольдового батька, а я відчула, що вже точно стою на порозі шизофренії, бо ніяк не могла второпати, на чиєму я боці, бо не могла зрозуміти, що робити мені - чи лякатися й тікати, чи й далі із захопленням спостерігати за розвитком подій, точніше - за Михасем.

Хрясь! - і впала на підлогу шафа, хрясь! - і злетіли зі стін усі картини, хрясь!…

- Досить! - гаркнув Горін-старший. - Припини! Я скажу… І все спинилося. І Михась припинив перегортати свої сторінки, склав руки на колінах.

- Слухаю вас, - сказав він. Вже знову наш Михась.

Блідий, але не білий. Втомлений, проте усміхнений, задоволений.

- Через один дешевий малюночок півхати розніс, - зітхнув Горін.

- Слухаю вас! - повторив Михась із погрозою в голосі.

- Гаразд, гаразд… Село Заріччя. Недалеко від Києва.

За селом - декілька котеджів. У одному з них ваша картина. Ви побачите, високий, із жовтими вежами. Адреси не пам’ятаю. - Ім’я? - спитав Михась.

- Олена.

- Гарне ім’я.

Він усміхнувся, підвівся, поглянув на Рината, повідомив:

- От тепер, хлопці, можна йти. І пішов до дверей першим. Ми - за ним.

- Гей ти! - раптом покликав Горін, - Полтергейст! Як тебе звати?

Михась обернувся:

- Михаїл.

Я обернулася теж. Якби Олексій Горін хоч трохи злякався б Михасевих викрутасів, я могла б сказати, що зараз він отямився. Та він, здається, і не лякався взагалі. Так і сидів у своєму кріслі, серед купи друзок, що залишилася від його меблів, але усміхався спокійно, розслаблено. Десь уже дістав сигару і зараз клацнув запальничкою «Zippo».

Спитав:

- Працюєш десь?

- Потроху, - невизначено відповів Михась.

- Ти мені сподобався. На мене попрацювати не хочеш?

Я плачу добре, Аскольд не дасть збрехати.

- Що робити? - спитав Михась.

Горін посміхнувся:

- Я ще не вигадав. Питаю на перспективу.

- А, ну раз на перспективу… - Михась дістав з кишені олівця, нашкрябав на білих шпалерах свій номер. - Як вигадаєте, то дзвоніть.

Відсалютував двома пальцями й вийшов.

- Синку, - покликав Горін.

Тепер обернувся Аскольд.

- Синку, - сказав йому Горін, - молодець. Гарна у тебе моральна підтримка. Хоч і борза…