Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

- Теж не буду.

- Добре, - посміхнувся він, - давай. - Ілля Хоменко. Хо-мен-ко. Записав?

- Ага. А ти де? У Миха-ася? - Іди ти, - відповіла я, поклала слухавку та обернулася до Михася. Він сидів у кріслі, дивився вичікувально. Які ж у нього чорні очі… Які ж у нього величезні чорні очі…

- Він спробує, - повідомила я.

- Що означає «іди ти»? - поцікавився він.

- Це так… це ми про своє…

Михась із розумінням кивнув.

Щось зависло між нами у повітрі. Щось незрозуміле й трохи незручне. І незручна мовчанка із цим чимось. Я відчула, що не повинна зараз перебувати тут, у цій квартирі, удвох з ним. Що мені зараз же треба йти звідси, швиденько збиратися і вшиватися.

- Я, мабуть, піду? - спитала я.

- Так, звісно, - підхопився він, - теж, видно, відчув це щось, теж воно йому не сподобалося.

Він провів мене до авта. Не дивлячись ув очі, поцікавився:

- Ти впевнена, що тобі можна сідати за кермо?

Я кивнула. Навіть якщо я і була п’яною, то фото Іллі протверезило мене абсолютно. Ну, може, й не зовсім абсолютно, та чекати на таксі удвох із Михасем не хотілося.

- Ну, добре, - він усміхнувся мені.

- Добре, - відповіла я.

Сіла за кермо й натиснула на газ. Вилетіла з його двору й помчала додому.

Щось не те відбувалося між нами. Щось схоже на обопільну цікавість і водночас небажання втілювати цю цікавість у будь-які дії. Він подобався мені, дуже подобався, але ж наскільки це було неправильно, нелогічно, неможливо…

Ми були друзями, не можна було руйнувати нашу дружбу, це змінило, зламало б мою систему цінностей не менше, ніж жовтий слон зламав Аскольдову. Тим паче що я була глибоко переконана: дружба, справжня дружба - почуття набагато відвертіше, щиріше, ніж будь-яке кохання. Друзі ніколи не зраджують, не дурять, не ревнують, не намагаються перетягти ковдру на себе. Кохання - це біль, егоїзм, страх утрати (Ринат і його янголя - то, певне, один із тих винятків, які підтверджують правила), дружба - це тепло, самопожертва, допомога…

Та й до чого тут узагалі кохання? Я не кохання відчувала до Михася. Він був симпатичним непоганим хлопцем («нічогеньким», сказав би Аскольд), та тягнуло і вабило до нього зовсім не це. Вабила загадкова темрява у безодні чорних очей, вабила його холодна усмішка, після якої люди падають зі стільців разом із цими стільцями, вабило викривлення простору навколо нього, яке вряди-годи відчувалося…

Що в нього до мене? Щось було… Я відчула це навіть у тому викривленому просторі. І дуже не хотілося, аби він це щось випустив на волю. Хотілося, щоб ми були друзями, як раніше. Залишалось одне питання: чи зможе, чи забажає цей новий, незнайомий іноді, Михась бути моїм другом?

Чи забажає він, темне створіння, яке, можливо, лише прикидається нашим Михасем, бути нашим другом? Може, це таки справді не він? Може, в нього таки вселився якийсь демон? А я ж була з ним удвох…

Я зробила зусилля, аби відігнати від себе ці думки. Трохи знизила швидкість, бо занадто розігналася з переляку. Так на мене, видно, впливає ніч. У голову лізуть такі дурниці, які при сонячному світлі видаються смішними, а в темряві - вельми правдоподібними, критично можливими… А може, не темрява впливає? Може, Михась? Може, таки правий Аскольд щодо несвідомого гіпнозу? А якщо це не несвідомий гіпноз? Може, це частина якоїсь гри, в яку грає з нами демон? Гри, правила якої відомі лише йому?

Чергове зусилля, зникнення чергової мари, мій двір, під’їзд. Сходи, ліфт, квартира. Ліжко і увімкнене світло (так, про всяк випадок)… І знову сон. І знову Ілля.

Школа. Я стою на третьому поверсі, дивлюсь у вікно.

Шкільний двір. Сірий. Втім, ні. Просто чорно-білий. Навколо дуже тихо. Мертва тиша. Чому так тихо? У дворі - діти. Чорно-білі діти зі старих фотографій. Розмовляють і бавляться одне з одним, та я не чую ані звуку. Це скло, розумію я. Крізь це скло нічого не чутно. Я видивляюсь малого Іллю. Знаходжу. Він стоїть один, біля здоровезної труби, яка чомусь валяється на тому дворі. Підіймає голову, помічає мене. Посміхається. Весело й тепло. Я посміхаюсь у відповідь, підіймаю руку, аби помахати… і раптом помічаю Михася. Малого Михася, у чорному шкіряному плащі.

Він іде з іншого боку двору просто до Іллі. І я розумію, що разом із Михасем, поруч із ним, тримаючи його за руку, іде небезпека. Смертельна загроза.

- Тікай! - кричу до малого Іллі, та він не чує. Адже між нами - це кляте скло.

Він здивовано дивиться на мене, намагаючись зрозуміти, почути. Та не розуміє. Не чує. Михась уже підходить. Діти розступаються, даючи йому дорогу, він рухається швидко, надто вже швидко. Я розумію, що не зможу, не встигну вибігти надвір, аби зупинити його. Він зупиняється за декілька кроків до Іллі, викидає вперед руку…