Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

- Ага, - невесело відповів Михась. Рината він розумів, та чекав на те, що хтось зрозуміє і його.

- У мене стаття, - повідомив Аскольд, - чесно. Якщо до ранку не закінчу, мене звільнять. А я ще навіть не вигадав, як виглядають прибульці.

Я саме намагалася вигадати привід, аби й собі якось відмазатися, але мимоволі вхопила благаючий погляд Михася.

«А, до біса! - подумала я. - Чого я боюся? Зрештою, це шанс утримати його від депресії, шанс на нові видіння…»

- А, поїхали! - погодилася я.

Михась вдячно посміхнувся - Схожий на Миха-ася, - їдко простягнув Аскольд і підморгнув мені.

- Хто? - разом спитали Михась із Ринатом.

- Та є там один… - загадково повідомив Аскольд.

- Придушу, - попередила його я.

- А я допоможу, - радо запропонував Михась.

- А ще кажуть, що у нас свобода слова, - образився Аскольд. … У Михася було холодно. Лише зайшовши до квартири, я подумала, що, мабуть, треба було мені таки їхати додому. Що я роблю серед ночі у цій прокуреній холодній хаті поруч із Михасем, якого я взагалі-то вже зовсім не знаю, та й не зовсім розумію.

- Проходь, - посміхнувся мені Михась. Я увійшла. Кінецькінцем, що він мені зробить? Впустить, як Аскольда?

Він провів мене до кухні, притяг якусь стару, але теплу кофтину й накинув на плечі. Поставив на стіл чарки.

- Я горілки не п’ю, - попередила я.

- Не страшно, - посміхнувся він, - у мене коньяк є.

Коньяк я теж, чесно кажучи, не дуже пила. Та він так радів із того, що я до нього приїхала, так сяяли його чорні очі, що не хотілося засмучувати, навіть заявою про те, що я не п’ю коньяку, бо дуже було страшно, що це сяйво може згаснути будь-якої миті.

Він налив, ми випили. І я зрозуміла, що Михась зовсім не страшний. Що він - свій, сидить ось тут, просто навпроти мене, і зараз у нього можна спитати все, аби розставити крапки над «і». А він пояснить усе, відповість на всі мої питання, і я вже ніколи не буду боятися його, бо зрозумію.

- А мені здається, - сказала я, - що це ти впустив Аскольда.

- Чому?

- У тебе погляд такий був, - пояснила я, - сердитий.

- Він мене розсердив, - знизав плечима Михась, - тому й погляд такий був…

- А чому ти перший до нього підбіг?

- Бо мені теж здалося, що це зробив я, - відповів він і винувато посміхнувся.

- Ага! - зраділа я.

- Але я не знаю, - вів далі Михась, - чесно - просто не знаю. А навіть якщо це зробив я, твоєму Іллі воно навряд чи допомогло…

- Зате зустрів свою Марічку.

- Вона не моя. Та й не така вже… Я тобі зараз покажу, якою вона була!

Він підхопився, збігав до кімнати, повернувся зі здоровезним старим фотоальбомом. Поклав навпроти мене, підсунувся ближче, взявся гортати. Ось весь його клас - велика чорно-біла світлина на всю сторінку, ось вона, Марічка, в самому центрі, справді гарна, квіточка серед бур’янів… ось його, Михасеві, мама й тато… ось Михась, зовсім малий, на колінах у Діда Мороза, тягне того за бороду (вже тоді мав жахливий характер)… ось знову Марічка - гарна портретна світлина, десь її Михась, вочевидь, поцупив…

- Слухай, - раптом зрозуміла я, - а в нас же немає жодного нашого фото з села… Жодного!

Михась посміхнувся мені, відмахнувся:

- Зробимо. Не переймайся.

Я подивилася на нього, ми зіткнулися поглядами. І мені стало прохолодно, попри теплу кофтину на плечах.

Звісно, він мав на увазі, що найближчим часом ми зберемося всі разом, поїдемо до села і сфотографуємося там.

Але, дивлячись у його чорнющі очі, усміхнені й холодні водночас, очі, що були знайомі лише наполовину, а може й менше, очі, що всміхалися ніби й мені, а взагалі-то - кудись до себе, що палали десь у глибині неясним темним полум’ям, я чітко уявила, як зараз він змахне рукою, і в цьому пошарпаному альбомі з’явиться старенька чорнобіла світлина чотирьох дітей на галявині біля вогнища, світлина, якої просто не могло існувати в природі, бо не було в нас тоді ані фотоапарата, ані когось п’ятого, хто міг би зняти всіх чотирьох разом.

Марево здалося таким справжнім, що я ледь не впала зі стільця, коли Михась перегорнув сторінку, і я побачила фото чотирьох дітей, одним із яких був Михась. У голові спалахнуло панічне: «а хто ж фотографував?!», і одразу ж відпустило - то була фотографія чотирьох хлопців, там справді був малий Михась, але ані мене, ані Аскольда, ані Рината там не було.

- Це ми у восьмому класі, - розповідав Михась, він так захопився спогадами, що навіть не помітив, як я сіпнулася, глянувши на світлину, - половина нашої футбольної команди…

Я вдивилася у фото - і знову ледь не впала.