Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

- Пояснюю, - відповів Ринат, - Ілька - дівчина, я - жахливо вдягнутий, Аскольд будь-кого злякає своєю зачіскою, особливо вночі, тим паче, що він шкандибає. Методом виключення, ти залишаєшся крайнім.

- Щось я останнім часом усіма методами крайнім залишаюсь, - посміхнувся Михась, але запхав руки у кишені й цілеспрямовано пішов уперед.

Підійшов до неї, щось спитав, вона відповіла, він знову щось спитав. А вона раптом радо щось вигукнула і кинулася Михасю на шию. Аскольд тихенько свиснув:

- Хлопці, я передумав. Я хочу бути екстрасенсом…

- Пішли потроху, - кинув Ринат, - не будемо заважати їм. Почекаємо внизу.

Михася не було довго: ми встигли знайти вільну лавку, посадити на неї нашого інваліда, зганяти за пивом і випити його.

Коли Михась повернувся, то посміхався. Але не тріумфально - меланхолійно і трохи сумно.

- Що? - кинулася я до нього. - Хто вона?

- Марічка, - повідомив Михась, всівся поруч з нами, дістав свою пляшку, - Марічка Панова. Не одразу впізнала мене… Сказала, що я змінився… І ніякого Іллі не знає…

- Може, якось детальніше розповіси? - поцікавився Аскольд. Михась ковтнув горілки і розповів.

Марічка Панова вчилася разом із ним в одному класі.

Марічка була найгарнішою дівчиною на всій паралелі, тому Михась, як і всі, був у неї закоханий. Зараз вона одружена, у неї підростає син. Вона трохи здивувалася, коли Михась поцікавився драконом, але розповіла. Дракона вона купила синові - такі дракони продаються тут, на Андріївському, недалеко, а ти що, цікавишся ними?

Ось і все. Вони обмінялися телефонами, домовилися якось зібратися всім класом, чого, звісно, ніколи не зроблять, і попрощалися. Загалом, звичайна зустріч…

- Як же ці дракони, цікаво, тут продаються, що ми їх не помітили? - здивувався Аскольд.

- Не знаю, - знизав плечима Михась, - та це вже не має значення…

- Чого? - спитала я і подумала: «Ні, ні, не починай знову цю кляту депресію! Не починай, Михасю, ти потрібен мені!»

- Ви не розумієте, чого? Я побачив не те, що потрібно Ільці. Я побачив те, що потрібно було мені. Побачив дівчину, в яку був закоханий у школі, замість хлопця, якого шукає Ілька, - глянув на мене, - пробач.

- Тобі нема за що вибачатися, - сказала я. Треба було ще щось додати, заспокоїти, аби зібрався з силами і спробував ще раз знайти Іллю… Додав Ринат:

- Ти щойно відновив свій контакт зі світом, - помітив Ринат, - тобі треба до нього звикнути, навчитися керувати процесом…

Михась піднявся, сховав пляшку. Запропонував:

- Ходімо?

Він не чув. Ані мене, ані Рината. Він знову був десь глибоко в собі. Я зітхнула. Сказала:

- Так, хлопці, ходімо.

Ми піднялися, пішли до узвозу, почали чергове здіймання. Я вже втомилася рахувати, скільки разів за сьогодні ми пройшлися ним. В одному я була впевнена: найближчим часом навряд чи захочу прогулятися тут. Дякую дуже, нагулялася…

Михась знову пішов трохи швидше за нас. З ним треба було щось робити. Я наздогнала. Спитала:

- Михасю, як ти вважаєш, чому Аскольд упав? Там, у «Дні»?

- Не знаю, - відповів Михась і поглянув на мене своїми чорнющими очима - ніби питаючи, ніби намагаючись знайти відповідь у моєму погляді, ніби я знала…

- Бо підлога була слизькою, - раптом повідомив з-за спини голос Аскольда. Ми обернулися до нього.

- Ти підслуховував? - образилася я.

- Діти мої, вас підслуховувати не треба, - посміхнувся Аскольд, - ви репетуєте на весь узвіз, аж віконце у Ричарді вмикати бояться.

- Хто боїться? - спитала я.

- Як хто? - здивувався Аскольд. - Привиди, звісно ж! І я подумала, що історію про привидів Андріївського і нічні дзвоники таки розповів нам Михась, ще тоді, п’ятнадцять років тому, біля вогнища на нашій галявині. А, минаючи будинок №13, помітила біля нього чорну тінь, що дуже скидалася на величезного кота на задніх лапах.

У машині Михась запросив усіх до себе. Йому дуже хотілося, аби всі поїхали до нього. Навіть погляд змінився, ніби посвітлішав. Чомусь не хотів він залишатися сам, судячи з погляду, дуже не хотів…

- Хлопці, поїхали, га? - просив він.

- Давай завтра, Михасю? - спитав після недовгих роздумів Ринат. - У мене Юлька захворіла…

- Щось серйозне? - стурбувалася я.

- Якби було щось серйозне, я зараз був би не тут, - посміхнувся Ринат (а, точно, я й забула, з ким розмовляю; уявила, що трапляється, якщо Юля чхне: Ринат хапається за аптечку, тягне купу ліків, обмотує її шарфом, починає годувати всіма можливими пігулками і поїти чаєм-медом), - але я потрібен їй, розумієте?