Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

- Ринате, я його зараз придушу, - попередив Михась.

- Тихо! - гримнув Ринат. - Ніхто нікого не душить.

Слухаємо Ілону.

Ого, мене назвали на повне ім’я. Дивно, мої хлопці майже ніколи так мене не називали. Я взагалі не була впевнена в тому, чи знають вони, як мене звати насправді. Може, це так подіяв той факт, що й до моєї голови іноді приходять якісь думки?

- Я маю на увазі, що, може, не дракона треба шукати?

Може, це просто непряма вказівка на сам узвіз? - пояснила я. - Дивіться, Ілля - різьбяр, а тут продається купа всіляких дерев’яних фіговин… Може, нам просто треба попитати у продавців про майстрів?

- А як же дракони? - засмутився Аскольд. - Я вже почав писати статтю про драконів!

Його проігнорували.

- Тут зазвичай продавці і є майстрами, - помітив Ринат, - але це ідея. Можна піти попитати…

- Взагалі-то можна і в якомусь генделі посидіти, - запропонував Аскольд.

- Можна і додому поїхати, - усміхнувся Михась і додав, - декому… хто більше за всіх шкандибає…

- Пішли, - скомандував Ринат і першим подався нагору.

- То як? - Михась штурхнув Аскольда у бік. - Інваліди їдуть додому?

- Вдома не вип’єш, - посміхнувся йому Аскольд, - от, якби у гендель піти…

- Так ти випити хочеш? - зрадів Михась і дістав із внутрішньої кишені плаща напівпорожню пляшку горілки.

- Ти що, постійно п’єш? - спитав Аскольд.

- Ні. Просто часто, - відповів Михась, простягнув пляшку. Аскольд відмовився, а Михась знизав плечима й ковтнув.

Треба буде поговорити про це з Ринатом, вирішила я, нехай вже й від алкоголізму лікує, раз лікувати взявся…

Думаю, зараз саме час сказати декілька слів про місце наших пошуків, про Андріївський узвіз, який безперечно є зачарованим. Настільки зачарованим, що за деякий час перебування тут навіть такі, як Аскольд, припиняють своє буркотіння й починають крутити головою на всі боки.

Хоч скрізь давно вже панує осінь, повітря тут солодке і весняне. Воно тут завжди таке. О будь-якій порі року.

Тут тихо і гамірно водночас. Тут майже не їздять машини, зате гучно цвірінькають птахи, тупочуть і бубонять люди, дзеленчать дзвоники на мотузках, що їх продає хлопець із довгою кудлатою бородою. Тут строкато: тут продають живопис, глечики, віники, строкаті шапки і футболки з написом «McLenin’s». Тут на кожному кроці трапляються речі, які випромінюють власну енергетику, яка, зливаючись із іншими, утворює таке собі енергетичне зачароване поле.

Ауру узвозу.

А коли хлопець із дзвониками на мотузках збирається і йде, їхній дзвін залишається тут. І коли по домівках розходиться увесь той строкатий натовп, розносячи з собою по шматочку тих чар, коли сюди приходить темрява, дзвоники починають щось тихенько наспівувати, в одному з вікон замку Ричарда вмикається світло (ніхто не знає, хто і навіщо його вмикає, але воно горить там щоночі), на прогулянку виходять прозорі невагомі істоти, які ледь чутно, аби, мабуть, не перебивати мелодію дзвоників, перемовляються незрозумілою мовою, а біля будинку №13 з’являється здоровезний чорний кіт із сигарою у лапі. Кажуть, коли в нього гарний настрій, він співає пісні…

Звідкіля я все це знаю? Не впевнена. Чи бачила я це?

Чи наснилося? Чи якось давно, років п’ятнадцять тому, розповів один хлопчик, який на подібних історіях спеціалізувався… Єдине, що можу точно сказати - це таки зачароване місце. Бо Аскольд таки припинив буркотіння і таки почав озиратися довкола. Він зачарувався настільки, що взяв безпосередню участь у нашому опитуванні продавців на тему:

«Чи не знаєте ви різьбяра Іллю?» Одначе, навіть попри активну допомогу з боку Аскольда, опитування бажаних результатів не дало. Іллю тут знали, проте Ілля ніяким не різьбярем був, а був Ілля художником. Та що про нього розповідати, коли он він стоїть, власні шедеври продає за безцінь, ідіть і самі у нього спитайте… Ілля був молодим хлопцем із яскравими картинами і слідами нещодавньої бійки на обличчі. Навіщо бити хлопця, який малює такі картини?..

- Може, тобі цей підійде? - пошепки поцікавився Аскольд. - На Михася, звісно, не тягне, але так, нічогенький…

Я легенько вдарила його, й він замовк. Але знову підморгнув.

Ми про всяк випадок познайомилися з цим Іллею, трохи побалакали. Він і справді був нічогеньким милим хлопцем.

Але не тим. Не моїм.

Більше ніякого Іллі тут ніхто не знав. Отже, ми знову пройшли весь узвіз, тепер уже нагору, і знову без жодних результатів.

Ми стояли біля Проні, потроху темнішало, продавці збиралися, люди розходилися.