Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Хто у змові? Всі втрьох? Чи тільки ви, двоє, екстрасенси довбані?! У мене на ці ваші ігри часу немає!

Він наближався до істерики. І я його розуміла. Уся його система цінностей, усі його базові переконання були такими, що надприродні факти, які не пояснюються наукою, туди просто не влазили. Такі, як, наприклад, жовтий слон, якого нещодавно бачив у видінні Михась. І якщо він зараз повірить у цього слона, то просто зруйнує всю свою систему цінностей…

- Ти сам із себе ідіота робиш, - усміхнувся Михась. І раптом Аскольд упав. Разом зі стільцем. Не зробив жодного руху, просто де сидів, там і впав. Голосно вилаявся. Ми кинулися до нього. Михась опинився поруч першим.

- Що? Де? - стурбовано питав він. - Де болить?

- Нога, - буркнув Аскольд, - підвихнув, зараза…

- Тихо-тихо, - Михась, здавалося, перетворився на Рината, обережно взяв Аскольда під руку, допоміг підвестися, підсунув стілець, посадив…

Ми з Ринатом просто стояли поруч, спостерігали за всім цим дійством і перезиралися. Ринат теж був здивований таким проявом братерської любові, а я намагалася зрозуміти, як це людина може просто так впасти разом зі стільцем, та ще й ногу підвихнути… І чи здалося мені, чи справді було - як щось спалахнуло у чорних Михасевих очах за мить до того, як упав Аскольд. І чи братерською любов’ю викликане зараз хвилювання й метушіння Михася і така незвична блідість.

Михась нарешті посадив Аскольда і повідомив нам:

- Викину цього дурного слона, - схопив іграшку й пішов геть. Я опустилася на стілець і подумала: «Чого це раптом?

Чого це йому саме зараз припекло викидати того слона?

Може, вирішив, що Аскольд через слона впав? А може, тому що не хотів зустрітися поглядом з кимось із нас?»

А за мить Михась повернувся, і все стало на свої місця. Ринат замовив нам пива («А мені ще горілки, будь ласка», попрохав Михась, і офіціантка всміхнулася з полегшенням - таки впізнала постійного клієнта), Аскольд тихенько матюкався кудись у повітря. Михась посміхався нам - нормально, дружньо, а я подумала, що люди не лише підвихають, а й ламають ноги на рівному місці.

Ми випили потроху, Михась наморщив носа після чергової чарки, сьорбнув пива, підморгнув Аскольдові та якось хижо витріщився на мене.

- Ну? - спитав він. - Почнемо?

- Давай, - погодилася я.

- Розигри тривають, - весело повідомив Михась Аскольдові, перехилився через стіл, схопив мою руку, закрив очі. Його долоня була холодною, аж обпекла спершу холодом, та я вже так звикла лякатися Михася, що навіть не злякалася цього разу…

Мабуть, я здивувалася б, якби його долоня була теплою…

Ми мовчали. Чекали. Замовк навіть папуга. А може, просто таки здох, ковтнувши чергову порцію диму. Папуги я не бачила, бо дивилася на Михася. Бо зараз він був єдиною надією, і я намагалася щось побачити, прочитати на його гострому обличчі. Ринат мовчав теж. Аскольд, який, вочевидь, так і не зміг прийняти жовтого слона, але вирішив просто забути про нього, зацікавлено поглянув на Михася, потім узяв свого келиха й декілька разів голосно сьорбнув.

Михась відкрив очі, поглянув на Аскольда.

- Козел? - поцікавився той.

- Ні, - Михась усміхнувся, - дракон. Маленький. Залізний.

- Кльово, - замислено кинув Аскольд.

- Ти як? - спитав у нього Ринат - злякався, мабуть, бо така коротка відповідь на слова про залізних драконів була аж ніяк не в Аскольдовому стилі.

- Було б набагато краще, якби мені пояснили, що тут діється, - відповів Аскольд.

- Ми шукаємо Ільчиного хлопця, - пояснив Ринат.

- У Ільки є хлопець? - здивувався Аскольд. - Ілько, у тебе є хлопець?

- На даний момент? - спитала я. Дуже не хотілося наново розповідати всю історію, надто ж Аскольдові, скептикові й цинікові.

- Він зник, - пояснив за мене Ринат, - адреси немає, телефон не відповідає, відомо лише ім’я. Михась допомагає знайти його.

- Я буду оригінальним, якщо висловлю припущення, що Ільку кинули? - поцікавився Аскольд.

- Ні, - відповіли ми втрьох.

- Ну, слава богу, - з полегшенням зітхнув Аскольд, - а то мені чомусь почало здаватися, що ви всі зовсім неадекватні… Не знаєте, чому?

Михась раптом схопив за руку офіціантку, що потягнулася до нашої попільнички, аби замінити її, і спитав:

- Пробачте, у вас часом немає скотчу? Тільки не того, що п’ють, а того, яким клеять…

«Дно» було одностайно призначене польовим штабом.

Ми замовили ще пива (Михась - іще горілки) і спробували взяти залізного дракона мозковим штурмом. Дракон не брався. Потім спільний штурм якось сам собою звівся нанівець, і кожен спробував поштурмувати того дракона самостійно, окремо й мовчки. Під час цього штурму ми потроху понапивалися.