Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Я сподіваюся, що вони - це зворотній зв’язок. Михась розповідає світу свої історії, а світ демонструє йому свої, розумієте? Це треба перевірити. Михасю, зможеш?

Михась уважно подивився на нього, заплющив очі, одразу ж розплющив і повідомив: - Іграшка. М’яка іграшка. Жовтий слон.

Ринат похитав головою - він не бачив такої іграшки й не знає, де така може бути.

- Ти ж у школі працюєш! - вхопилася за нього я. - У твоїх дітей може бути така іграшка!

- Я пошукаю, - кивнув Ринат.

- Небезпечна, - раптом додав Михась. - Іграшка? - здивувався Ринат.

- Я не певен, - похитав головою Михась, - просто відчув якусь небезпеку.

- Теж мені, екстрасенс, - сказав Аскольд, - я теж так можу. Ринате, я бачу червоний м’ячик! Не знаю, до чого, не знаю, чи небезпечний він, не знаю навіть, чи це м’ячик.

Але знайди його і викинь, аби не було проблем.

Михась піднявся і голосно гукнув на весь вагон:

- Громадяни пасажири! Куплю скотч! Дорого! … Я дісталася дому о другій ночі. Увійшла до квартири і раптом збагнула: я зморилася настільки, що, якщо зараз же не вкладусь у ліжечко, то помру просто тут, посеред власної квартири. Я впала на ліжко, не роздягаючись. Лише стягла чоботи й пожбурила в куток. Одразу стало темно і спокійно.

Я лежала із заплющеними очима, чомусь уже не хотілося спати, але не хотілося й ворушитися. Хотілося вічно перебувати в такому-от стані анабіозу. Аж раптом відчула тепло. Те тепло немов би йшло від краю мого ліжка, огортало мене, заспокоювало… І зрозуміла - він сидить поруч. На ліжку. Ілля. І не злякалася, адже його тепло перемагало всі мої страхи, а потягнулася до нього. Відчула, як він узяв мою долоню у свої - сухі й ледь теплі. Прошепотіла:

- Де ти?

- Я тут, поруч, - пошепки відповів він, - ти спи, а я тебе оберігатиму.

- А завтра? - спитала я.

Він мовчав. Я розплющила очі. Він таки сидів поруч і тримав за руку. Він сумно всміхався мені.

- Що з тобою? - спитала я.

- Нічого, - відповів він, - а-ні-чо-гі-сінь-ко-го…

Десь я це вже чула, подумала я…

- Спи, - він посміхнувся, - хочеш, колискову заспіваю?

- Не треба мені твоїх колискових! - раптом розсердилася я. - Мені нічого не треба! Мені треба тільки, щоб ти був! І все! І раптом усе зникло, а у повітрі розчинилося його шепотіння:

- Я є…

Я піднялася, кинулася до вікна, визирнула. Нікого.

Відійшла. І раптом побачила у темному склі вікна - своє відображення та його обличчя, що висіло за моїм плечем.

Лише обличчя. Точніше, маску з його обличчя. І ця маска витріщалася на мене своїми порожніми очицями. Я скрикнула і… прокинулася.

Сіла на ліжку, озирнулася… Було темно. Мотлох навколо здавався ще більш зловісним, ніж завжди. Було страшно.

Я кинулася до вимикача, клацнула ним і, намагаючись не дивитися на своє відображення у віконному склі, схопила телефон. І лише коли голос Михася на іншому кінці дроту сердито спитав: «Знаєте, котра зараз година?!», зрозуміла, що роблю щось не те. Кинула слухавку.

Пробач, Михасю, вважай, що хтось помилився номером.

Ковтнула снодійного, повернулася до ліжка. Світло залишила. Нехай буде.

Я дивилась у стелю й міркувала над двома життєво важливими питаннями: «Коли подіє те кляте снодійне?» і «Що я оце щойно зробила?» І, якщо відповіді на перше питання я не знала, то з другим можна було розібратися, поки не розв’язалося перше. Уві сні я побачила маску Іллі, яка мене страшенно налякала, після чого чомусь кинулася телефонувати Михасеві, ніби він міг щось із тією маскою вдіяти. З маскою, зважте, якої взагалі не було.

Що я могла йому сказати? «Приїжджай до мене посеред ночі, бо мені наснилася маска мого коханого»? Чи, може,

«зроби так, аби мені більше нічого такого не наснилося, ти ж екстрасенс»? Та ще невідомо, що страшніше - та маска чи Михась, який може так усміхнутися, що кров холоне… Та ні, брешу. Відомо. Михася я вже не боюся. Бо вже впевнилася, що навіть як у ньому й сидить демон, то цей демон - на моєму боці. А от маска…

Десь на цій думці снодійне таки спрацювало.

Наступного дня мій телефон мовчав. І в день, що був після наступного. І в день, що був після дня, що був після наступного. Я сиділа й чекала, поки хтось із хлопців щось повідомить, чи хоча б запропонує, та ніхто не дзвонив. Я постійно перевіряла, чи працює той клятий телефон. Він працював. Але не дзвонив. А в мене не було приводу дзвонити їм, бо не було ані новин, ані пропозицій. У мене було лише бажання відшукати Іллю.

А потім мені взагалі почало здаватися, що я остаточно з’їхала з глузду. Що не було ніяких моїх хлопців, тобто були, але не розмовляли зі мною, не їздили до Ринатового діда, що я й сама нікуди не їздила. Що сиділа вдома й вигадувала все це, аби якось відволіктися від травми, якої зазнала моя психіка зі зникненням Іллі… Втім, ні, Іллю я теж, мабуть, вигадала… («А чи був хлопчик?..») Вигадала собі кохання, вигадала, як воно пішло, вигадала друзів, які шукатимуть його разом зі мною. А й правда! Ну де ви бачили трьох дорослих чоловіків, які шукають коханого симпатичної дівчини, замість того, щоб клеїтися до неї?