Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Я ледь не повірила у все це, ледь не набрала свого психолога, аби добровільно здатися, доки ще не пізно, аж раптом, за три дні після Михасевого видіння, телефон прокинувся.

Задзеленчав. І мара зникла. Це був хтось із моїх хлопців.

Знімаючи слухавку, я вже знала це. - Ілько, як справи? - це був Ринат.

- Нормально, п’ю чай, їду з глузду, - відрапортувала я.

- Не треба їхати, - серйозно сказав Ринат.

- Чому? - поцікавилася я.

- Бо жовтий слон у мене, - повідомив він.

- Що? - це була саме та фраза, на яку я так чекала, тому спершу я вирішила, що мені почулося.

- Жовтий слон у мене. За годину ми зустрічаємось у «Дні». Ти будеш?

Замість відповіді я заверещала у слухавку щось радісноістеричне, кинула її й побігла одягатися.

У «Дні» від моменту нашої зустрічі з Аскольдом нічого не змінилося. Так само висів густий тютюновий дим, так само верещав щось своє папуга біля входу.

Аскольда ще не було, Ринат із Михасем сиділи за невеличким і не дуже зручним столом - канапи були зайняті.

Посеред столу сидів жовтий пухнастий слон. Михась впритул, із якоюсь підозрою роздивлявся того нещасного слона, хіба що не нюхав. Ринат дивився на Михася.

- Привіт, хлопці, - привіталася я й сіла поруч, - рада бачити вас, рада бачити слона.

- Як справи? - спитав Ринат.

- Ти мені не дзвонила? - спитав Михась, не відриваючи підозрілого погляду від іграшки.

Ні, вони таки справді не в курсі, що іноді з людьми треба вітатися!

- Не дзвонила, - збрехала я Михасеві, - що за дивне запитання?

- Мені здалося, що дзвонила, - відповів Михась, відірвався таки від споглядання слона, глянув на мене, всміхнувся.

Нарешті у мене виникла можливість роздивитися нашого нового Михася, не перебуваючи під впливом його страшних оповідок. І нічого такого демонського у ньому я не помітила. Хіба що очі ніби й справді потемніли - стали зовсім чорні, такі, що й зіниць видно не було. Величезні чорні очі без зіниць…

Та це не лякало. Бо погляд у нього був гарний. Дружній. І хоча здавалося, що у глибині того погляду ворушиться щось темне, все одно Михась був нормальним, милим, нашим. І не було навколо нього ані того шаленого вітру, ані циркулюючих енергетичних потоків. Якби не цей слон посеред столу, то я, мабуть, повірила б Аскольдові щодо Михасевого несвідомого гіпнозу.

Та слон був.

- Звідки він? - спитала я.

- Малому подарували, - відповів Ринат, - Юля від сестри привезла купу іграшок для нього, серед них я його і знайшов.

Повз нас пройшла офіціантка, і я спіймала її здивований погляд. Спочатку - в бік Михася (певно, він був тут постійним клієнтом, але виглядав тоді зовсім не так), потім - у бік слона, потім - на мене, ніби шукаючи у мені пояснень. Я підморгнула їй. Дівчина швидко відвернулася, пішла геть.

Дожилася. Офіціанткам підморгую… Ще трохи - і справді хлопцем стану… - Ілько, Ринат розповів про твою проблему, - відволік мене Михась, - тобі потрібна допомога.

- Було б непогано, - трохи розгублено відповіла я, бо не чекала такого швидкого занурення нашого екстрасенса у мої справи.

- Я спробую, - сказав Михась.

- А може, цю іграшку того… спершу викинути? - спитала я, згадавши про небезпеку, про яку казав Михась. - А потім уже мені допомагати?

- Чекаємо на Аскольда, - відповів Ринат, - а тоді викидаємо.

Щось тут було не те. Ринат, який дуже серйозно ставився до всіх заяв і видінь Михася, Ринат, який про всяк випадок прикривав наш відступ із лісу дровинякою, Ринат, який завжди оберігав нас, зараз чомусь не поспішав викидати небезпечну іграшку. А чому не поспішав - хотів продемонструвати її Аскольдові? Що за демонстрація? Хіба Аскольд не повірив би нам і без речового доказу? Таж і я повірила б, і Михась… Чому ж Ринат не викинув цього слона?

Михась, либонь, теж щось таке подумав. Відірвався від слона й почав так само підозріливо вивчати Рината. Ринат одразу ж відповів йому своїм гострим поглядом.

Вони довго й мовчки вивчали одне одного, повітря навколо поступово заряджалося, густішало, здавалося, ось-ось полетять на всі боки іскри, навколо вже відчувалися запахи сірки й ладану… Але тут з’явився Аскольд. Він підійшов, умостився на єдиному вільному стільці, швидко роздивився слона, потім поглянув на нас. Чомусь сердито.

- Добре, - сказав Аскольд (я пообіцяла собі більше не звертати уваги на те, що вони не вітаються), - я зрозумів, хлопці. Це розіграш, так? Де у вас прихована камера?

- Здурів? - лагідно, із якимось співчуттям, спитав Михась.

- Та ні, - в’їдливо усміхнувся Аскольд, - якраз я нормальний. А от ви всі… Вирішили із мене ідіота зробити?