Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Михась раптом широко всміхнувся Аскольдові (ще одна нова усмішка, приємна, принаймні, не страшна). Весело, трохи знущально прокоментував:

- Як з лісу тікати, то ми у перших рядах, а як утік, то й диктофоном вимахувати можна.

- Це я тікав? - здивувався Аскольд. - А хто запропонував ушиватися?

- Я. А ти радо послухав.

- Брехло.

- Дурень.

- Хлопці! - гукнув Ринат. - По скільки вам років? Що ви, як діти? Припиніть!

Обидва замовкли. Обидва насупилися та ображено подивилися на Рината. Ні, вони були не просто, як діти. Вони були, як ті самі діти, яких я знала п’ятнадцять років тому.

Звісно, тепер вони не серйозно сварилися, вони гралися, їм подобалися їхні колишні ролі, і вони із задоволенням приймали гру. І мені було добре з ними, малій Ільці було добре.

- Заспокоїлися? - спитав про всяк випадок Ринат.

- Так, - сказав Аскольд.

- Нє-а, - разом із ним сказав Михась і всміхнувся, ніби закликаючи до дій, ніби питаючи, «а що ти мені зробиш?» Жахливий характер… Оце у ньому точно ніколи не зміниться.

- Михасю, - попросив Ринат.

Той насупився знову й сягнув по пляшку.

- Заспокоїлися, - прокоментував Ринат, - тепер слухаємо мене. Я розповідаю і, поки я розповідаю, від коментарів утримуємося. Всім зрозуміло?

Ми мовчки кивнули, лише Аскольд показово клацнув диктофоном. Михась за це штурхнув його у бік, Аскольд штурхнув у відповідь.

- Отже, - тихо-тихо, ледь чутно заговорив Ринат, - почнімо з того, що я не повірив у те, що розповів нам Михась тієї ночі…

Згодом Ринат розповідав, що цю методику застосовує й у школі. Коли діти надто галасують, він не кричить, як робить це більшість викладачів, а, навпаки, починає говорити тихіше й швидше. І діти замовкають самі, бо починають прислухатися. Бо стає їм цікаво, що ж там бурмоче та людина біля дошки. Подіяло це й на наших розбишак. Аскольд із Михасем разом припинили, завмерли, прислухалися.

- Спершу мені здалося, що Михась бреше, - казав Ринат, - пробач, Михасю, нічого не міг із собою вдіяти.

Дивився на тебе, бачив, що тобі справді кепсько, але здавалося, що ти граєш на публіку, що просто занадто увійшов у роль. На те було дві причини. По-перше, власне, Михась. Бо ковзало щось у нього в очах, щось таке грайливе.

Не дивися на мене так, Михасю. Ти сам того не знав, але воно було видно. По-друге, мої спогади. Надто багато я пам’ятаю збігів, аби вони були просто збігами. І не стільки стосовно твоїх видінь, Михасю, скільки з реакції довкілля на твої історії. Згадайте. Коли Михась розповів нам про ведмедя-людожера, навколо затріщали кущі, коли була історія про лісових гномів, всі чули те тихеньке пхекання, коли був Чорний собака, ми чули виття… І я вирішив, що Михась таки дурить. Нас усіх і себе заразом. Його просто переконали в тому, що він нічого не може, оті гіпнологи, психологи… А коли він розповів про маніяка, я упевнився у своїй правоті.

- Чекайте, хлопці, - не витримав таки Аскольд, - але ж усе те пхекання і виття - це може бути тільки грою нашої уяви. Змінений стан свідомості…

- А сьогодні? - спитав Ринат. - Вітер сьогодні - це теж змінений стан свідомості?

- А чому б і ні? - відповів запитанням Аскольд. - Припустімо, що наш Михась володіє чимось типу несвідомого гіпнозу… А якщо знову збіг? Знаєш, Ринате, у житті й не такі збіги трапляються…

- У когось є скотч? - безневинно поцікавився Михась. - Треба чимось заліпити рота одному надто розумному журналюзі.

- Я тобі зараз заліплю, - буркнув Аскольд, але замовк.

Все ж таки подорослішав. П’ятнадцять років тому і заліпив би…

- Всі висловилися? - поцікавився Ринат. - Добре. Тоді дозвольте продовжити. Отже, я вирішив перевірити своє припущення. Я потяг вас сюди, аби Михась відчув себе так само, як тоді. Аби те, що йому там ті гіпнологи заблокували, розблокувалося. Та сама галявина, ті ж люди поруч, таке ж вогнище. І воно спрацювало, так, Михасю?

- Хтось обіцяв не лікувати, - нагадав Михась. Але нагадав зовсім не сердито. Скоріше - із вдячністю за те, що Ринат часом не дотримується обіцянок. Ринат кивнув йому, провадив далі:

- Щоправда, такого ефекту я не чекав. Сподівався на якийсь натяк… А він нам вітер викликав. І, між іншим, налякав. Принаймні мене.

Михась широко посміхнувся. Йому подобалося, що він налякав Рината.

- А видіння? - спитала я. Я, звісно, раділа за Михася, та у мене була ще одна проблема…

- Щодо видінь - не знаю, не певен, - відповів Ринат, - зміна навколишнього світу під його вигадки - це і є його канал зв’язку з цим світом. А видіння… Треба спробувати.