Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Ми перебували в тому моменті, коли день уже збіг, а ніч іще не прийшла, коли навколо ненадовго утворюється порожнеча, аби потім її заповнили інші істоти й звуки, та поки що цього не було - поки що ми стояли в новонародженій порожнечі.

У Михася був зморений вигляд. Ще раз глянув довкола, нічого, видно, не побачив і вмостився на найближчому парапеті. Я сіла поруч. Він якось важко, ніби через силу усміхнувся мені. Його видіння не принесло результату. Світ укотре надурив його, надурив крізь свій, власний канал. Я поклала руку йому на плече і раптом теж відчула жахливу втому. Мені вкотре стало шкода всіх і вся, вкотре виникла логічна думка кинути всю цю маячню і повернутися до роботи. Я ж офісний планктон, а офісний планктон повинен бути в офісі, там йому і місце…

Ринат підійшов, сів поруч із нами, вкотре уважно роззирнувся. Він іще сподівався щось знайти, за що-небудь зачепитися. Йому сподобалася гра, він не хотів виходити з неї. Що ж, якщо припустити, що він таки не людина, що він хоча б напівбог, хоча б янгол, то можна було сподіватися на продовження пошуків. Втім, я знала, що він - саме людина, надто справедлива, хороша, позитивна, але - лише людина… І тут сталося диво. Аскольд, який деякий час уважно вивчав усіх нас, повільно підійшов, сів поруч з Михасем і сказав:

- Слон з’явився за три дні після того, як ти його побачив.

Може, прийдемо сюди пізніше?

Ми витріщилися на нього, як на восьме диво світу. Це міг сказати Ринат, це могла сказати я, це міг сказати й сам Михась, але Аскольд… Аскольд зараз повинен був ходити перед нами туди-сюди, заклавши руки за спину, і з розумним виглядом читати лекцію на тему: «Шкідливий вплив екстрасенсорних здібностей на розум oві».

Михась приклав долоню до його лоба, перевіряючи, чи не захворів бува, а Ринат поцікавився:

- Ти чого це з ролі вийшов? - Іноді краще вийти з ролі, ніж спостерігати ваші похнюплені мармизи, - ображено відповів Аскольд.

А моя уява викинула чергове марево: мені здалося, що все так і є. Що ми всі - актори, що грають у якійсь шаленій п’єсі, що нам роздали ролі, а ми не вивчили їх, бо, мабуть, не розуміємо їх, тому що ми зовсім не ті, ким прикидаємося, що Аскольд, наприклад, вірить у все надприродне і передовсім - у Михася, що Ринат у глибині душі ненавидить дітей і нас разом із ними, тому й намагається постійно домінувати, а Михась узагалі вже давно десь загубив свої слова, тому постійно змінюється, змінюється, змінюється, і дурить нас, дурить, дурить, і ніхто в усьому світі вже не зрозуміє, ким він є насправді, та й чи є він насправді… Господи, яка ж складна п’єса… Господи, хто ж режисер?

Це була мить паніки. І, як властиво будь-якій миті, вона минула.

Я мотнула головою, приходячи до тями (ги, знав би ти, Аскольде, про що я щойно думала, ох і познущався б ти наді мною… втім, тобі й мого опису Іллі повинно на найближчий час вистачити), зібралася згортати операцію й їхати додому. Нам усім треба було відпочити, аби робити щось далі. Нам треба було подумати, чи варто щось ще робити. І якщо варто, то що?.. І саме тієї миті, коли я відкрила рота, аби командувати відбій, Ринат чомусь прошепотів:

- Погляньте.

Ми подивились у вказаному ним напрямку - і заклякли. Просто до нас узвозом рухався маленький залізний дракон.

Не самостійно, ясна річ, рухався - його обережно несла в руці якась жіночка, що спускалася вниз. Вона йшла швидко, поспішаючи. Лише коли вона пройшла повз нас, я оговталася. Спитала у Михася:

- Він? Той дракон?

Михась, який, здається, здивувався ще більше за нас, кивнув:

- Він.

- Тоді бігом за нею, - наказав Ринат і першим виконав наказ.

- Обожнюю екстрасенсів, - зітхнув позаду Аскольд, - і бігати обожнюю…

Ми наздогнали її швидко. Деякий час просто йшли в декількох метрах за нею. Зупинилися, коли вона пригальмувала біля театру «Колесо» - розглядала афішу.

Цікаві ми, люди, істоти: поспішаємо додому, майже біжимо Андріївським узвозом на підборах, між іншим, із ризиком зламати ногу, а потім бачимо афішу - і зупиняємося. І, виявляється, вже нікуди не запізнюємося…

Ми про всяк випадок відійшли на інший бік вулиці, зібрали термінову нараду.

- Що тепер? - поцікавився Аскольд. - Не будемо ж за нею до самого її дому бігти? Тільки не кажіть, що будемо!

Будь ласка!

- Мабуть, що не будемо, - відповів Ринат, розглядаючи її, - треба щось вигадати…

- Треба з нею познайомитися, - запропонував Михась.

- Молодець! - зрадів Ринат і ляснув його по спині. - Іди знайомся.

- Чому я? - одразу ж позадкував Михась.