Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Ми і так не мали грошей, – казав він, – а борги мого батька з'їдять наш будинок у місті і нашу невеличку власність за містом, тому мені доведеться або жебрати на вулицях, ніби бідняцький собака, або ж померти, намагаючись заробити грошей. Ви обоє погладшаєте від влади і заплідните пару безталанних жінок, які народять вам дітей, і ви їх залишите вдома слухати верещання малих покропивників, а самі підете до борделю Ла Цінґаретта або ж до якоїсь піддатливої висококласної шльондри, яка трохи знається на поезії; ви, як дурні, дриґатиметеся на ній, а я тим часом з турецькою кривою шаблею у череві помиратиму на підпаленій каравелі під Константинополем. Але хто знає? Може, я сам стану турком. Арґалія Турок, Володар Чарівного Списа, з чотирма височезними швейцарськими велетнями, наверненими у мусульманство, у моєму почті. Так, швейцарські магометани. А чом би й ні? Коли стаєш найманцем, тобою керує лишень золото і скарби, а тому мусиш вирушати на схід.

– Але ти, так само, як і ми, – дитина, – намагався напоумити його іль Макія. – А чи не ліпше спочатку вирости, а вже потім помирати в бою?

– Це не для мене, – промовив Арґалія. – Я вирушаю до поганських земель, аби боротися проти невідомих богів. Хто знає, кому вони поклоняються – скорпіонам, монстрам чи хробакам? Однак вони помирають так само як і ми. Б'юся об заклад.

– Не йди на смерть з повним ротом блюзнірства, – сказав Ніколо. – Залишайся з нами. Мій батько любить тебе щонайменше так само, як і мене. Тільки подумай, скільки Веспуччі живе в Оґніссанті. Якщо ти погодишся жити в Аґо, вони навіть не помітять одного зайвого.

– Я іду, – сказав Арґалія. – Адреа Дорія вже майже вигнав французів з міста, а я хочу побачити прихід свободи.

– От ти зі своїми трьома богами: теслярем, його батьком і духом, ну ще з тесляревою мамою – четвертою, – запитав імператор Маґора з деяким роздратуванням, – ти з тої святої землі, де вішають своїх єпископів і на вогні спалюють своїх священиків, де найбільший священик командує військами і поводиться настільки брутально, ніби він – звичайний генерал чи принц, от як ти вважаєш, яка з диких релігій цієї поганської землі для тебе найбільш приваблива? А чи вони для тебе всі однакові у своїй ницості? В очах отця Аквавіа та отця Мансеррате ми всі такі, якими нас бачивсь Арґалія, тобто, м'яко кажучи, безбожні свині.

– Ваша Величносте, – промовив дель'Амор спокійно, – мене приваблює великий політеїстичний пантеон тільки тому, що там кращі історії, їх там більше, вони – драматичніші, гумористичніші, дивовижніші; а також тому, що боги не є хорошим прикладом для нас, вони – набридливі, пихаті, дратівливі й нечемні, а це, мушу зізнатися, мені подобається.

– Ми маємо таке ж відчуття, – промовив імператор, заспокоївшись, – і наше захоплення цими свавільними, злими, грайливими, люблячими богами дуже велике. Ми створили загін із сопші й одного чоловіка і дали їм завдання порахувати і назвати всіх богів, яким поклоняються в Індії, тобто не тільки видатних богів, але також низьких, маловідомих духів місцин, духів сумних гаїв і веселих гірських потічків. Ми змусили сотню й одного чоловіка покинути свої домівки та сім'ї й вирушити у безконечну подорож – у подорож, яка закінчиться тільки тоді, коли вони помруть, оскільки завдання, яке ми поставили перед ними, виконати неможливо, і коли людина береться за виконання неможливого завдання, то вона щодня подорожує зі смертю, приймаючи подорож як очищення, розгортання душі, тож подорож стає не просто перелічуванням богів, але подорожжю до самого Бога. Вони ледь взялися до роботи, як уже нарахували один мільйон найменувань. Таке поширення божественности! Ми думаємо, що на цій землі існує більше надприродних сутностей, ніж людей з крови та плоті, і всі вони щасливі жити у такому магічному світі. Однак ми мусимо бути тим, ким ми є. Мільйони богів – це не наші боги; сувора релігія нашого батька завжди буде нашою релігією, так само як вчення тесляра буде вашою.

Він уже не дивився на Маґора і поринув у марення. Півні стрибали по вранішньому камінні Сикрі, а там, удалині, як видіння, грало велике озеро. Імператорів погляд минув півнів і озеро, минув королівський двір у Гераті та землі несамовитих турків і зупинився на шпилях та банях далекого італійського міста.

– Уявіть собі жіночі уста, – прошепотів Моґор, – що чекають поцілунку. Це місто Флоренція, низинне по краях, з підвищенням у центрі, а через нього тече Арно, ніби розтуляє уста. Місто – неначе чарівниця. Коли ж Флоренція поцілувала вас, ви пропали, байдуже простолюдин ви чи король.