Отже, згідно з чоловіком її двоюрідної сестри, перша чарівниця Флоренції померла, і то померла без надії на воскресіння з мертвих. Марко Веспуччі з розпуки геть чисто з'їхав з глузду. («Марко був просто дурнем, – казав Аґо недоброзичливо. – Якби я одружився з такою гарячою кралечкою, то я би замкнув її у найвищій вежі, і ніхто б не зміг навіть торкнутися її».) Джуліано де Медичі тим часом зазнав смертельної ножової рани у спину від конспіратора у день змови Пацці, а Філіпепі, те маленьке барильце, малював без упину, ніби намалювавши, він міг воскресити її з мертвих.
– Так само, як Дашвонт, – вражався імператор .
– Це може бути прокляттям людства, – відповів Моґор. – Не тому, що ми так різнимося один від одного, а тому, що ми так подібні.
Тепер хлопці цілими днями пропадали у лісі, лазили по деревах і займалися мастурбацією для зростання мандрагори, розповідаючи одне одному божевільні історії про свої сім'ї і журячись майбутнім, аби приховати свій страх, бо після провалу змови Пацці у Флоренцію прийшла епідемія чуми, і трьох друзів відправили для безпеки на село. Батько Ніколо Бернардо залишився у місті, занедужав на чуму, а коли він став одним з небагатьох, хто вижив, то його син пояснював це кукурудзяним чаклунством своєї матері Бартоломеї.
– Щойно ми починаємо хворіти, як вона вкриває нас кашею, – прошепотів він урочисто, прошепотів так, аби навіть лісова сова не змогла його почути. – Залежно від хвороби вона використовує звичайну солодку жовту поленту, але якщо це щось серйозне, то купує білу поленту з Фріулі. А вже у дуже серйозних випадках, як цей, вона додає туди, мабуть, городню капусту і помідори, а також якісь ще інші чарівні складники. Але це спрацьовує. Вона велить зняти нам увесь одяг і обкладає нас гарячою кукурудзяною кашею, хоч це і неприємна процедура. Каша не інакше як висмоктує хворобу. І, здається, навіть чума не встояла перед маминою полентою.
Після цього Арґалія почав називати божевільну сім'ю іль Макії «Полентіні» і склав пісню про уявну кохану на ймення Полента.
– Якби мала вона гроші, я би рахував, якби була вона книжка, я би розгортав. – А тоді приєднувався Аґа: – Якби була вона луком, я би постріляв, якби була вона шлюха, я би покохав мою солодку Поленту.
А потім іль Макія перестав сердитися і собі вторував.
– Якби гарно написала, я би прочитав. Якби гарно щось сказала, я би реготав .
Проте магія поленти виявилася безсилою, коли вони дізналися, що захворіли обоє батьків Ніно Арґалії. Арґалія став круглим сиротою, не досяглій й десятирічного віку.
День, коли Ніно прийшов у дубовий ліс, аби сказати іль Макії та Аґо, що його батьки померли, був днем, коли вони знайшли мандрагору. Вона, ніби священна тварина, ховалася під поваленим деревом.
– Нам тепер треба одного, – сказав Аґо похмуро, – а саме – чарів, які зроблять з нас мужчин, бо інакше навіщо нам задурманювати голови дівчатам?
Потім прийшов Арґалія, і в його очах вони побачили, що він уже змужнів від інших чарів. Показали йому мадрагору, але той тільки знизав плечима.
– Мене таке більше не цікавить, – сказав він. – Я втікаю аж до Генуї і хочу стати до лав Золотої Банди.
Це була осінь condottiery, себто воїнів фортуни із особистим найманим військом, які надавали свої послуги італійським містам-державам, що були надто бідні, аби утримувати своє власне постійне військо. Уся Флоренція знає історію про Джованні Мілано, себто сера Джона Гоксбанка, народженого в Шотландії за сотню років раніше. У Франції він був «Jean Aubainc», у німецькомовних кантонах Швеції – «Hans Hoch», а в Італії – Джованні Мілано, «Мілано», тому що milan – це сокіл, ватажок Білої Братви, колишній генерал Флоренції, переможець на боці флорентійців у битві під Полпетто над ненависними венеціанцями. Паоло Уччелло створив його похоронні фрески, і вони все ще знаходилися у Соборі. Але вік condottiery підходив до завершення.
Останній найбільший найманий полководець, так казав Арґалія, був Андреа Дорія, ватажок Золотої Банди, який саме в той час намагався звільнити Геную з-під французького контролю.
– Але ж ти флорентієць, а французи – наші союзники, – вигукнув Аґо, пам'ятаючи про місію своїх родичів у Парижі.
– Коли ти стаєш найманцем, – промовив Арґалія, помацавши підборіддя, аби перевірити, чи де не з'явилася щетина, – то місце свого народження ти викидаєш за облавок.
Воїни Андреа Дорії вже мали на озброєнні «гаківниці», себто аркебузи або ж гаркебузи, ґнотові рушниці, які під час стріляння треба ставити на триніг, ніби переносну гармату. Багато хто з них були швейцарцями, а швейцарські найманці – то найбезжалісна вбивча машина, люди без облич чи душ, невидимі, страхітливі. Коли Дорія розіб'є французів і візьме під своє командування Генуезький флот, то збирається піти на турків. Арґалії подобалися морські битви.
Читать дальше