Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

Ішов сягнистими кроками, привертаючи до себе цікаві погляди, – був високим, а його довге і помітно брудне біляве волосся спадало вздовж обличчя, як золота вода озера. Стежка повела вгору попри вежу з бивнями до камінної брами з барельєфом двох слонів, що дивилися один на одного. Крізь відчинену браму долинали голоси людей, що забавлялися, їли, пили і гуляли. Неподалік Гатяпульської брами стояли вартові, але у їхній поставі вгадувався спокій. Справжні перешкоди були попереду. Він ішов громадською місциною – місциною для зібрань, покупок та відпочинку. Тим часом мандрівника минали чоловіки, зворохоблені голодом та спрагою. Обабіч вулиці, викладеної каменем-плитняком, між зовнішніми та внутрішніми брамами були заїжджі двори, пивні, закусочні, також стояли вуличні крамарі. Тут усе продавалося і купувалося. Полотно, посуд, іграшки, зброя, ром. Головний міський базар був за меншою південною брамою. Мешканці міста скуповувалися саме там і обминали це місце, де покупцями були необізнані прибульці, що не знали справжніх цін на товар. Це був шахрайський базар, злодійський базар, бурхливий, з надмірними цінами і тому заслуговував на презирство. Проте втомлені подорожні, не знаючи міста і не бажаючи йти у будь-якому разі далі вздовж зовнішніх мурів до більшого і чеснішого базару, не мали іншого вибору, як торгуватися з купцями біля воріт зі слонами. А потребували вони лишень необхідного.

Перелякано кричали підвішені головою донизу курчата, зі зв'язаними ногами махали крилами і дожидали горщика. На вегетаріанців чекали інші казанки; там мовчали овочі. А чи то жіночі голоси, що пищали, дражнили, спокушали і сміялися у присутності чоловіків, долинали до подорожнього з подувом вітру? А чи то були саме ті жінки, запах яких він відчув з подувом вечірнього бризу? В будь-якому разі, шукати імператора вже було надто пізно. У кишені мандрівник мав гроші, а до того ж він дуже втомився, подорожуючи манівцями. До мети він завжди йшов манівцями, багатьма обхідними шляхами, весь час відхиляючись від прямої дороги. Після того як зійшов на берег у Сураті [4] Сурат – порт в Індії, штат Гуджарат, головний порт у XVII столітті. , він через Баганпур, Гандію, Сірондж, Нарвар, Ґваліор [5] Гваліор – місто в центральній Індії, засноване ще до 525 року. і Долпур дістався Аґри [6] Аґра – давнє місто в Індії, головне визначне місце – мавзолей Тадж-Махал. , а з Аґри – до цієї нової столиці. Тепер йому хотілося лягти у найзручніше ліжко, хотілося жінки, бажано без вусів, і нарешті забуття, втечі від самого себе, чого не зазнаєш у жіночих обіймах, але тільки коли споживеш хорошого міцного напою.

Невдовзі він задовольнив свої бажання і спав у сповненому пахощами будинку розпусти, похропуючи біля повії, яку діймало безсоння. Він міг бачити сни сімома мовами: італійською, іспанською, арабською, перською, російською, англійською і португальською. Він заражався мовами так само, як моряки заражалися хворобами; мови були його гонореєю, сифілісом, цингою, малярією і чумою. Щойно він заснув, у голові забриніли всесвітні голоси, розповідаючи незвичайні мандрівні історії. Кожен день у цьому наполовину розвіданому світі приносив нові захопливі враження. Зашорена, нудна щоденність ще не розбила примарної, мрійливої поезії відкриття. Він сам був умілим оповідачем різноманітних історій і також був покликаний у світ розповідями про всілякі дива, а ще більше історією, що могла його возвеличити або ж занапастити.

На борту піратського корабля, що належав шотландському мілордові і мав назву Скатач на честь казкової богині-воїна з острова Скай [7] Скай (Skye) – гористий острів на північно-західному побережжі Шотландії. , тобто на судні, команда якого успішно грабувала і плюндрувала кораблі вздовж і впоперек Карибського моря, а зараз ішла до Індії у державних справах, перебував також охлялий флорентієць, якого одразу не викинули як «зайця» у південноафриканську Вайт-Рівер лишень тому, що з вуха переляканого боцмана він вийняв живу водяну змію і викинув її за борт. Знайшли «зайця» під койкою у носовому кубрику за сім днів після того, як судно обігнуло мис Агульяс, на самому півдні Африки, одягненого у камзол гірчичного кольору та рейтузи, а також загорнутого у плащ арлекіна із клаптиків кольорового шкіряного косокутника; до грудей він притискав невелику полотняну сумку і солодко спав, час від часу похропуючи, навіть не намагаючись ховатися. Здавалося, він був готовий до того, що його знайдуть, і цілком переконаний у силі своєї привабливости, у вмінні переконувати й зачаровувати інших. Зрештою, везли вони його вже довго. До того ж він виявився справжнім штукарем. Умів перетворювати золоті монети на дим, а дим – на золоті монети. Із дзбанка, наповненого водою, перевернутого догори дном, виливався цілий струмок шовкових шарфів. Кількома помахами елегантної руки міг збільшити кількість риби і хліба, що було, поза сумнівом, богохульством, авжеж, але голодні моряки з легкістю йому це прощали. Швидко хрестячись, аби вберегтися від можливого гніву Ісуса Христа через незаконне захоплення його місця цим новочасним творцем див, вони жадібно поїдали неждано багатий, хоч і нездоровий, з погляду теології, обід і чекали на наступний фокус.