Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Що ж, пильнуй свою таємницю, – сказав він. – Діти й пластуни бавляться у такі штуки.

З гарби прибулець зійшов біля караван-сараю, де починалися і закінчувалися всі подорожі. Він був навдивовижу високий і мав при собі подорожню сумку.

– А також мольфари та закохані. А ще королі.

Гамором і метушнею зустрів караван-сарай подорожнього.

За деякими тваринами, такими як коні, верблюди, воли, віслюки, кози, тут доглядали, а за іншими не те що не доглядали, на інших навіть уваги не звертали, і вони, себто верескливі мавпи та нічийні собаки, мали цілковиту волю. У небі, як зелені феєрверки, вибухали крикливі папуги. Працювали ковалі й теслі, а у невеликих крамничках, що тулилися по краях величезного чотирикутного майдану, готувалися в дорогу дрібні торговці, запасаючись бакалійними товарами, свічками, олією, милом та мотузками. Кулі [2] Кулі – робітник і носій в Індії, Китаю, Японії та деяких інших країнах Азії, якого наймає європеєць. у тюрбанах, червоних сорочках та в дхоті [3] Дхоті – пов'язки, які носять на стегнах. безупинно метушилися і бігали з неймовірно великими і важкими клунками на голові. Тут завжди щось навантажували і розвантажували, тут можна було знайти дешевий нічліг – мотузяні ліжка з дерев'яними рамами, накриті колючими матрацами з кінського волосся, вишикувалися у шеренгу на дахах одноповерхових будівель, що оточували величезний двір караван-сараю; на такому ліжку чоловік лежить собі, дивиться у синяву, і здається йому, що він – уже на небі витає поряд з богом. З таборів на захід від караван-сараю долинав гомін імператорського війська, що недавно повернулося з походу. Воїнам не дозволяли заходити на територію палаців, і вони отаборилися біля підніжжя королівського пагорба. З воїнами, які недавно повернулися з походу і сиділи тепер без роботи, треба бути обережним. Подумалося подорожньому про Рим, де імператор, окрім своєї преторіанської гвардії, не довіряв жодному війську. Подорожній знав про необхідність проходження випробування довіри, до того ж – дуже суворого випробування. А інакше смерти йому не уникнути.

Неподалік караван-сараю підносилася прикрашена слоновими бивнями вежа і вказувала на шлях до брами імператорського палацу. Всі слони належали імператорові, і він, встромивши бивні у вежу, демонстрував свою силу. «Остерігайся! – промовляла вежа. – Твоя нога ступає у царину Короля Слонів, монарха, настільки багатого на товстошкірих, що не пошкодує тисячі тварин лишень для того, аби прикрасити мене». У показній величі вежі подорожній упізнав погорду, що, як вогонь чи знак диявола, проступала і на його чолі; проте будівничий вежі перетворив на силу ту якість, яку в подорожньому часто вважали за слабкість. «А чи сила – це єдине оправдання для екстраверта?» – запитав себе подорожній і не зміг на нього відповісти, але сподівався, що краса може бути також таким оправданням, оскільки він, поза сумнівом, був вродливим і знав, що його зовнішність має неабияку силу.

За вежею з бивнями була величезна криниця, а над нею неймовірно складні й великі водогінні механізми, що обслуговували багатокупольний палац на пагорбі. Без води ми – ніщо, – подумав подорожній. – Навіть імператор, позбавлений води, дуже скоро перетвориться на порох. Вода – це справжня монархиня, а ми – її раби . Якось у Флоренції він зустрів чоловіка, що міг ховати воду. Штукар, бубнячи чарівні слова, наповнював дзбанок по вінця, перевертав його догори дном, і тоді із дзбанка замість води струменіло полотно та потоки різнокольорових шовкових стрічок. Зрозуміло, що то був трюк, і вже до вечора подорожній вивідав у чоловіка секрет того трюку і заховав його між своїми власними. Подорожній знав багато таємниць, але лишень одна вартувала короля.

Перш ніж дістатися міських мурів, він зійшов на крутий пагорб, і перед ним відкрилася вся велич палаців. Правду кажучи, це було одне із найвеличніших міст світу, більше, як йому здалося, за Флоренцію, Венецію чи Рим, більше геть за всі міста, в яких він побував. Якось він потрапив до Лондона, і навіть Лондон був меншою метрополією, ніж місто, яке розкинулося перед ним. Після заходу сонця місто оживало. Біля мурів почали товпитися мешканці густо заселених передмість, з мінаретів муедзини закликали вірних до молитви, а вдалині він побачив вогні пишних будівель багатіїв. У сутінках вогні світилися якось тривожно, ніби застережливо. А їм у відповідь з чорної бані неба замерехтіли зорі. Так, ніби земля і небо – це два військові табори, що готуються до битви, – подумалося йому. – І тепер, вночі, вони затихли в очікуванні нового дня. Ніде – ні на перенаселених вулицях передмість, ні в будинках могутніх світу цього, ні ген там далі на долах – не було людини, яка б чула його ім'я, яка б повірила у казку, що її він мав розповісти. Однак він таки розповість її. Півсвіту пройшов він, аби це зробити, і він це зробить.