Ірина Солодченко - Перекручена реальність

– Картина «Городяни», – прокоментував Назар.

– Де ти бачив такі обличчя?

– А ти вийди на вулицю і озирнись навкруги. І зрозумієш, що я не інопланетян малював.

Раптово пролунав дзвінок у двері. Назар скрикнув: «Це – батько» і побіг відчиняти, наче дитина, яка увесь день була сама дома і нарешті дочекалася тата з роботи. Клацнув замок і молодий чоловічий голос весело пролунав з порога:

– Привіт, синку! Що? Не чекав? Це я – твій батько!

За хвилину у вітальню зайшов високий чоловік. Прямої статури, сива шевелюра зачесана на потилицю. На вигляд років шістдесят, але зважаючи на вік сина – набагато старший. Помітно було, що чоловік був трошки напідпитку. Оля заквапилася йти додому, і Назар її начебто не затримував. Та старий був іншої думки.

– Сьогодні в мене день рождєнія. Вісімдесят років…, – з посмішкою звернувся він до неї, м’яко потискуючи руку. – А звуть мене – Григорій Степанович.

– Вітаю вас… Ольга…

– Потім привітаєте.. Оце тут «від зайця», – і він підняв пакета, в якому виднілися риб’ячий хвіст та інші наїдки. – Зараз ми накуховаримо, а ви обязательно заходьте ввечері, будемо дуже раді.

– Дякую, але…

– Ніяких але… Ви вже запрошені.

У дверях Назар переказав він батькове запрошення, дивлячись їй просто в очі:

– І правда, заходь… Батько в мене – скарб. Ніякої старечої нудності. Ще може прийде друг його дитинства, а більше нікого й нема.. Повмирали усі його однолітки. Вдома не захотів святкувати, там йому усе про матір нагадує.

Ользі стало шкода трьох самотніх чоловіків, і вона погодилася.

– Добре… Тоді я спечу свій коронний торт «Графські руїни»…

– Годиться.

Не гаючи часу, вона побігла до найближчого супермаркету, скупила необхідні для торта продукти, а старому в подарунок – картату сорочку. «Назар має рацію, – думала, збиваючи яєчні білки. – Старим його батька не назвати. І він буде таким самим під старість».

Назар зайшов о сьомій. Оля вручила йому тацю з тортом, а сама побігла у спальню припорядитися. В вітальні вже було прибрано, а посередині стояв накритий стіл, прикрашений тарілкою зі смаженими коропами, оселедцем із цибулею, салатом з помідорів й огірків, печенею з куркою та дві пляшки вина. Батько Назара вже сидів за столом.

– Сідайте, дорогая, бо без жінки в мене ще ніколи не було дня рождєнія.

Розлили вино і щоб зняти невеличку ніяковість Назар пояснив.

– Батько все життя винчик вживає. Горілку не п'є і не палить. А винце – будь ласка.

– Таки так…. При совєтах пив біоміцин. А тепер вже перейшов на сухарик. По обіді стакан вина пропущу – та й годі вже… Вісімдесят – то не шутка.

Тост Назара випити за здоров’я та довгих років життя, Григорію Степановичу не сподобався. Заперечив, що життя йому добряче набридло і він не розуміє, чого старі так за його чіпляються, та ще й бігають вранці, щоб його подовжити.

– Навіщо? – запитав він, дивлячись на Ольгу і та зрозуміла, звідки в Назара такі пронизливі зелені очі. – Подивіться, скільки молоді вулицями швендяє, і їм потрібно прожити хоч половину мого віку. А як їм жити, коли я тут місце займаю?

Від такої філософії мурашки побігли по спині… Оля ще не була до неї готова. А старий хильнув келих винця й повідомив сина, що онука теж його привітала по телефону з днем народження. Назар промовчав і вперто запропонував випити за здоров'я ювіляра. Батькові очі заграли… Він сьорбнув ще винчика і почав розповідати про своє життя, у чому він ні в чому не відрізнявся від людей похилого віку. Почуваючи, що життя позаду, вони намагаються комусь його переповісти, щоб впевнити скоріше самих себе, що звікували не дарма. Ольга засмутилася… Зараз почнеться… І згадала дідуся свого зятя – Івана Миколайовича. Той все життя пропрацював машиністом. Та зять називав його поза очі «паровозником». Івану Миколайовичу теж було під вісімдесят і варто було опинитися з ним віч-на віч, як він починав в подробицях повістувати, як їхав зі станції Кошкарівка до станції Купальня. За 10 хвилин хотілося одного – бігти світ за очі. Ось дід сідає на паровоза, ось натискає на якусь кнопку, а тут йому спати закортіло, та він не спить. Його розповідь тривала стільки часу, скільки насправді треба було часу, щоб до тої Купальні доїхати. А ще він полюбляв розповідати, як начальство йому дало якесь завдання, яке ніхто не міг до нього виконати. Він не одразу згадував, як кличуть його онуків, і скільки буде двічі по два, проте пам’ятав прізвища та по-батькові усіх своїх начальників. Ось його викликає якийсь начальник паровозного депо Петро Миколайович Оношкін і каже: «Тільки на тебе, Іван Миколайович, сподіваюсь… Потрібно перегнати паровоза з Миронівки до Плетенівки. Ця нікчемна молодь не впорається, а ти – комуніст… Ти – досвідчений машиніст…На тебе єдино покладаюся». Тут Іван Миколайович відбігав від теми і детально життєписав цього Оношкіна, син якого теж працював в депо, але потім одружився на тій Тетяні, що є донькою начальника станції Кривда. Далі – історія життя батька вищезгаданої Тетяни… Як він вправно керував станцією, та багато крав ….І коли вже вуха в’янули від цих розказнів і всі правила чемності були вичерпані, старий згадував, що ще ж треба довести паровоза до Купальні і хапаючи слухача за руку, урочисто рапортував, що таки виконав завдання, не зганьбив честі комуніста і довів того паровоза до Купальні в режимі он-лайн. І все це розповідалось з таким виглядом, наче вів дід того паровоза під кулеметами… Ользі завжди при цьому уявлялося кіно «Невловимі месники»: палаючий паровоз, вороги лізуть на дах… І дід Іван летить на своєму паровозі через палаючий міст …Вона ще застала в живих дружину цього діда, так та, бідна казала, що за своє життя так наслухалась цих розказнів, що хоч вона ніколи в депо і не працювала, проте посади її на паровоза і вона безпомилково проїде на ньому сама-самісінька куди завгодно, хоч до Сибіру.