Ірина Солодченко - Перекручена реальність

Тож Оля приготувалась до нудних старечих теревенів. Та тут була інша історія… Виявляється, сімнадцятилітнім хлопчиком Григорія Степановича погнали до Німеччини. Вона почала слухати початок цієї історії з чемності, розмислюючи, під яким приводом піти додому. Та коли старий сказав про роботу в Німеччині: «І то були кращі роки в моєму житті!» вона здивовано подивилася на Назара. Старий що, вже з глузду з’їхав?

– Як це так? – обурилася вона. – Для всіх то була каторга, а для вас – найкращі роки?

– Так і було, дівчинко моя…. Уявіть собі: мене, сільського сімнадцятирічного парубка саджають до товарного вагону…

І тут старий почав розповідати без усякої старечої пихатості й повчань, без паровозів і начальників…. І так розповідав, начебто то було вчора. Згадав, як його забрали до Німеччини із другом Федею, який сьогодні не приїхав, бо зненацька захворів. Як він швидко вивчив німецьку мову й через пару місяців досить вільно спілкувався з конвоїрами. Німці – адже теж не всі фашистами були. Багато хто з них розуміли всю згубність тієї війни. Він здружився із солдатами, й ті навчили його грати на губній гармошці, яка дотепер десь дома валяється, якщо онуки не зламали. Так вони з Федею дісталися Німеччини. Там їх спочатку розмістили в таборі, а потім розподілили по бауерам, тобто по німецьким хазяям, і доручили збирати сміття. І знову він швидко роззнайомився з мешканцями того містечка, й ті підкладали хлопцям в сміттєві баки добре запаковані пакети з бутербродами та одежину. Через те вони з Федею не бідували й не голодували. Та Федя все його наущав тікати, бо казав, що коли прийдуть наші, то буде їм непереливки. Та він одразу відкинув ту дурну витівку. Приб'ють дорогою – і кабиця. А коли прийшла радянська армія, то тут і почалося. Забрали їх до КДБ і якийсь гебист давай їм усяку нісенітницю плести: «А почему вы не создали подполье? А почему не вредили немцам и не взрывали мосты? Почему не сопротивлялись и не связались с неметкими антифашистами?» І як дав йому ногою в пах, а потім – по голові пістолетом! Та згодом таки відпустили й записали в радянську армію. Сорок п'ятого служив у Данцизі, наразі – це Гданськ. Але оті марки від німців, що гастарбайтерам платили, так і не одержав. Бо вирішив, що ще легко відскіпався від Совєтів й ніколи нікому не розповідав, що був забраний до Німеччини.

– Я, дочка – підняв старий келих з вином, – ще тоді зрозумів, що Сталін і увесь їх радянський лад – то гнила система, з якою краще не зв'язуватися. Ніяких ветеранських документів не оформляв, чорт із ними, з тими їхніми марками… Я ж – старший лейтенант! Треба марку тримати!

І засміявся… Ольга здивовано подивилася на Назара: хіба його батько військовий? А Назар посміхаючись пояснив:

– То фішка така: казати всім, що він – старший лейтенант!

– А що таке – кабиця? – спитала Оля.

Тут Назар пирснув.

– Та то історія була у нашому селі, звідки батько родом. Був у нього двоюрідний брат, Іван. І в цього Івана захворів сусіда, старенький такий дідок. Ну, всі як годиться, ходять до діда та підбадьорюють, кажуть: «Не журіться, діду, ви ще поживете! Ви, діду, ще кріпкі! Видужуйте скоріше!. А Іван прийшов, посидів коло діда, а той все крекче та й крекче. Так Іван його й «втішив»: «Ну, діду, вам вже – кабиця…»

Раптом Ольга піймала себе на тому, що їй затишно в цій компанії. Вона бачила, що Назар дбайливо й з любов'ю ставитися до свого татка, а таке не часто зустрінеш. Звичайно, дорослі сини віддаляються від батьків, бо дружини й діти їм світ застелюють. Ольга знала одного суддю, який з дружиною і на роботі розмовляє…Цілого дня вона йому телефонує і доповідає, як сходила до магазину, як прокинулась або задрімала і таке інше. Одного разу він сидів у Ольги в кабінеті, аж тут зателефонувала його мати, так той суддя через хвилину вже заскучав, позіхнув і щоб відкараскатись від матері сказав: «Я перетелефоную тобі потім, я зайнятий».

Назар тим часом звернувся до батька:

– Ти краще розкажи, як теля різав.

– Та, зачекай, – задоволено відповів старий й знову сьорбнув винця. – Спочатку розповім, як ми продавали свиню… Тебе ще на світі не було, тільки-но ми з матір’ю твоєю одружилися. І ось брат мій, Степан, попросив йому допомогти продати кабана. І поїхали ми з Степаном на базар. По дорозі трохи випили. І поки я бігав за гирями, а Степан уже пів-туші продав… Коли підходе кум наш, Василь Данилович, й купує, значить, в Степана…. То єсть, питає: «А що ти тут робиш?». А він каже: «Та я тут с Гришкою тушу продаю». – «Яку тушу?». А він каже: «Ну, канєшно не свою, а свинячу!». Тут я підхожу, а Степан і каже: «А де ж гирі?». А я кажу: «Нема тут гирь». Надо їхати аж на Троїцький базар і там нам дадуть. Степан каже: «Не годиться». Сіли і думаєм, як же нам продать м’ясо без штамповки? Коли підходить одна женщина і питає: «Ето ваше м’ясо?» Я говорю: «Ето не моє, а свиняче!». Підходить чоловік якийсь. Питає: «Це ваше сало?» А Степан – теж підхопив: «Це не моє сало, а свиняче!». – «По чем?». – «Три рубля». Той каже: «Три рубля – дорого. Ето не годиться». Я кажу: «Знаєш шо, Степан, за два п’ятдесят оддавай – і халєра з ним. Получиться – не получиться, а тушу я назад таскать не буду». А Степан: «А справка ж де?». А в нас справки нема… Я кажу: «Та ти ж, ідіот, должен справку принести, а я – гирі і віса». Як же ми будемо торгувати? А він і каже: «Справки нема». Я кажу: «Давай поїдемо на Троїцький базар, там навєрно легше буде». І – за мішок… Степан несе кабана, а я – гирі. Ледве дотягли цього кабана до Троїцького базара, а там – закрито. Ой, горе! Все закрито і нікого немає. Ой, Господи! Куди ж тепер? Ми сіли на трамвай, а там – мужик з баяном. А я ж трошки ще й на баяні граю, і сів – тілі-тілі «Во саду ли, в огороде». А мужик: «Давай баян на м'ясо». Я йому кажу: «Та ти що, дурний?». А тут люди – давайте продавайте нам м’ясо. І стали ми торгувати прямо в трамваї… Продали пів-кабана… А чому так сталося? Бо надо ж було брати півкілограмову гирю і кілограмову! А я взяв чи не двопудову гирю. І припер я цю гирю додому. Мати твоя, бідна, і померла не знала цю історію.