Ірина Солодченко - Перекручена реальність

Та пам’ятаю я цю гирю, вона в сараї ще довго валялася в кутку, – засміявся Назар.

– На другий день прочумався я, а тут Степанова жінка: «Де гроші за кабана?» – «У Степана». – «А де Степан?» – «А Степан хіба був? По-моєму Степана ж не було!!!» – « Як же не було?». Почали шукати Степана. Аж той приходе на четвертий день. Я питаю: «Де рештки туші?». А він: «Я їх загубив». – «Як же ти їх загубив, дурачок? Я ж тебе лишив у тупіку четвірки». – А він: «А я попав аж у тупік восьмьорки. І тушу там потіряв..». І каже: «Мені засунули кирпичину у мішок, а м'ясо вкрали..».

Ольга сміялася витираючи сльози, а Назар не вгамовувався.

– Та розкажи краще як ви теля різали.

Старий сьорбнув ще винця, очі в нього посоловіли і Ольга тепер вже ясно побачила, що Назар – копія батька. Такі самі очі, трохи з монгольським розрізом, прямий ніс, який розширювався від посмішки… Григорій Степанович взяв паузу, підпер щоку рукою і знову розпочав.

– Ні, спочатку про молоко. У сорок сьомому году мати моя каже: «Знаєш синок, візьми чотири битона молока і поїдь в город і продай його». Я кажу: «Та чого ж я не продам? Канєшно, я продам». Шо ж я? Хлопець здоровий був, хоч куди, уся рубаха – в петухах. Сідаю на пароход… Я ж – старший лейтенант, офіцер… Мати мені дає чотири бітона на плечі: два – сюди, два – сюди і півлітрова кружка-мєрка ззаду. Обязателно. Тільки вийшов з парохода, коли ж мене ці гади як обробили: «Дядя, дядя… Почем молоко? Парное, холодное, кипячёное или какое?». Я кажу: «Ні, тут не буде. Продажа тут заборонена, крім Озьорки. Я на Озерці продаю, а тут номер не пройде! Афьори тут не буде. Боже збав, тут на пристані я продавати не буду, – кажу, – та ще й парне молоко. Я знаю Озьорку». І ледве добіг до Озьорки… Тьху! Наступив одною на один ремінь одною ногою, на другий ремінь другою ногою. А тут же в мене мєрка, бо мати мені дала півлітрову кружку…

– А скільки вам років тоді було?

– Двадцять чотири. Тут підходить один ханига і каже: «Батя, давай розкривай битон».

– Батя? – здивувалася Ольга.

– Батя… – засміявся старий. – Бо я вже тоді сивим був… Я – будь ласка… Коли повертаюся…. А одного битона вже немає…Одрізали!… Я: «Ах ви ж черті….Як вам не стидно?». Коли дивлюся, а вже і другого битона немає… Ну, думаю, що ж робити? Коли підходить чоловік якийсь і каже: «Батя, сідай на шлакоблок і торгуй. Я виймаю кружку і наливаю: одному, другому, наче все гарно так йде… Потім дивлюсь, вже і третій битон вкрали! …Ах ви ж, гади…Мерзотники!…Так я тільки один битон продав і до матері в село поїхав…

– Батя, та розкажи краще як теля різали…

– Добре…Розкажу… Жили ми тоді разом з братом Степаном, царство йому небесне… Та Назар пам’ятає…В балці вистроїли два будиночки поруч… Назар малим цією балкою бігав… І от колись мати й каже Степану: «Візьми бичка, викормиш його, заріжете та продасте». Ну, цей бичок ріс у балці в нас один рік і другий… І виріс цей бичок у бика! Підходить час, що цього бичка треба різати…От Степан і каже мені: «Ти знаєш, пора цього бичка різати… Поможи мені зарізати бичка». Та який вже там бичок? Це вже бик…Я кажу: «Я можу тобі допомогти, тільки різати не буду…. Я буду бити молотом…. У роги». А він каже: «Ти бий у роги, а я буду стояти і різати горлянку». Я кажу: «Будь ласка!».

Тут старий зупинився, підморгнув і по складам вимовив:

– А сам я ніколи в житті ку-ри-ці не за-рі-зав!…

Потім сьорбнув зі стакану і продовжив.

– Я кажу: «Ріж, Господи ж ти мій…Та я якщо попаду йому у роги, то це – добре, а якщо він упаде, то це – ще краще, а якщо не впаде… А раптом бичок буде за нами гнатися, як я не попаду?». Та воно і сталося… Прив’язали ми того бичка до шовковиці. Я кажу: «Степан, ти ж крути роги… І добре крути роги…Що б я ж попав між роги! Він прикрутив… А я йому тоді кажу: «Стьопка, ти знаєш шо? Давай я вдарю…Може, я і не попаду… Може я промах дам». Він каже: «А ну вдар!». Я виходжу і як вдарив! Та не по рогам, а з остраху… по шовковиці! А бик – лежить. Степан кричить: «Давай ножа!». Який же ніж, коли бик лежить… Я ж по рогам не вдарив! Я кажу: «Ні! Тепер – другий замах». І як розмахнувся, заплющив очі і як дав по рогам…Бик – впав. Степан – за ножа і пиляє-пиляє, пиляє-пиляє… Та тільки шкуру перепиляв…. Коли бик як схватиться… перегриз мотузку – і на балку. Я Степану кричу: «Хватай його за хвіст! Я його ще не добив! Надо його ще раз молотом вдарити!». А бичок Степана крутить-крутить…. Я кричу: «Стьопа! Що ж ти?». А Степан ввесь у крові… А він на мене: «Що ж ти, ідіот? Ти ж знов не по рогам вдарив! Ти ж його не добив!». Я йому: «Стьопа! Давай удвох!». І тут бик як почав балкою бігати… Він за хвіст – я за роги, він за роги – я за ноги. І не туди – і не сюди. Я кажу: «Стьопка, а де ж твій ніж?». А він каже: «Ніж там лишився». Я кажу: «Стьопа, що ж ми будемо робити? З нас же люди сміються…Надо ж його прирізати…. Коли бик трохи голову як повернув до Степана і рогами трохи буцнув його. Степан – тікать: «Гриша, спаси!». А я кажу: «Та ти ж, ідіот…Де твій ніж?». А той: «Ніж я загубив». А я йому: «А що тепер робити?». І тут я бичка якось ухопив за роги, а тут – Стьопка з ножем. Та вже ніж не знадобився, бо я з переляку того бичка … задушив….А бичок бідний захропів і віддав Богу душу. А Стьопка питає: «А хто то хропе: ти чи бичок?». А я кажу: «Та вже бичок… Ти його не бійся, він тобі нічого вже не зробить…».