Ірина Солодченко - Перекручена реальність

– Заробив сам – дай заробити іншому, – металевим густим голосом, який не личив його кволій статурі, говорив директор. – З теперішнього часу ми будемо рахувати, скільки вінирів буде вставлено за місяць кожним з вас… З початку наступного місяця то буде показником вашої роботи. Так само, як і кількість видертих зубів і вставлених імплантатів. На підставі цього нараховуватиметься зарплата. Побачили відсутність зуба або направили клієнта на видирання – наполягайте на імплантації. Зрозуміло? Питання є?

З залу пролунало якесь питання, проте Ольга його не дочула… А директорові очевидячки воно сподобалось. Він з розумінням захитав голівкою і весело пирснув…

– Канали? Комусь не подобається, що канал не по всій довжині пломбуємо? Я тисячу разів казав… Ви – просто новенький… Зрозуміло, що в нас бракує необхідного обладнання… Час на кожного пацієнта – обмежений. Кому не подобається – надсилайте клієнтів до доктора Івушкіна… Він їм за 1000 гривень на спеціальному обладнанні обробить канал і по товщині й по ширині.

Ольга запанікувала…. Вона втямила, що опинилася на заборонених зборах якихось шахраїв… Ватяними ногами, допоки не вмикнули світло, вона немов ящірка вислизнула до коридору, благаючи Бога, щоб нікого не зустріти, а тим більше – доктора Топова.

Додому вона дісталася швидко і з міського телебачення довідалася, що стосовно смерті прокурора порушено кримінальну справу за статтею «Необережне поводження зі зброєю». Кореспонденти пожалілась, що мають купу питань, на які влада відповіді не надає.

Несподівано хтось постукав у двері. Рита? Але то був Назар власною персоною. Зайшов просто так… Разом подивилися новини про смерть прокурора і хлопець запитав, чи має вона чимось з ним поділитися, про що телевізійники не знають. Ольга сказала, що сама ще нічого не знає. Тоді Назар розреготався.

– Як іноді доля кумедно поводиться! Зранку поважна людина йде на роботу… Як звичайно, вона має купу таємниць, про які городяни не здогадуються. А опівдні ця поважна людина – мертва! І тут збігаються телевізійники, громада і всі питають одне одного: «А чому це, коли саме гаряча робота, районний прокурор о десятій ранку опинився в приватному ресторані та ще й з рушницею в руках? Ах! Виявляється, йому просто подарували рушницю і він пішов її вистріляти. А що то за подарунок такий – рушниця? Щось я не чув, щоб зброю можна було подарувати у якості сюрпризу. Далі… Подейкують, що статки у прокурора оцінюються майже в мільярд доларів, діти вчаться за кордоном, а жінка не вилазить з Європи. Все вилізло назовні… Все, що приховував, про що здогадувалися, та всі помовчували.

Ольга не відповідала… Вона згадала одного суддю апеляційного суду, в якого донька вчиться в Лондоні, а жінка в проміжках між бібліотекарською діяльністю теж не вилазить з Європи. Та всього цього вона художникові не розповість, звичайно…

…А вночі їй снився жахливий сон… Вона сидить на таємних зборах, де обговорюється страшний злочин. Вона побоюється, що зараз ввімкнуть світло і всі побачать, що вона – не з їх кодла…. Вона розуміє, що стала випадковим свідком чогось страхітного, і як законослухняна громадянка, вона мусить донести… І от яскраве світло нагло розлилося по залу!… І вона побачила багато людей у білих халатах, які чомусь дуже нервували. Аж ось вони загомоніли, все більше збуджуючись. І тут ввели попід руки доктора Топова. Той йшов наче сліпий, тицяючись об крісла. Нарешті він зупинився й скрикнув: «Підніміть мені повіки!» Миршавий директор особисто підняв його повіки, і тоді Топов подивився просто на Ольгу своїми скляними очами й хрипко вигукнув: «Ось вона!». И тут в руках у білих примар десь взялися звичайні слюсарські обценьки…. Зграя в білих халатах поволі оточила її, клацаючи тими обценьками…

… Ольга прокинулася зіпрілою і з серцем, яке шалено калатало… При цьому вона цокотіла зубами, одночасно радіючи, що є чим цокотіти…

4

Сашко Минтус спізнювався на роботу…. Маршрутка, у яку він ледве вліз, рухалася повільно, бо попереду їх котив якийсь Бандерлог, злий на увесь світ за те, що його завжди випереджали колеги по маршруту… Про це водій щиросердно оповістив пасажирів, які нарікали, що вони сунуться як черепахи. Згодом всі схопилася за телефони… Лише Сашко сидів мовчки, бо попереджати когось про запізнення не було жодного сенсу…..

Нарешті він дістався робочого місця, перебрався в однострій з написом на спині «ЕКСПЕРТ» і сів за стіл. Кабінет його був невеликим й по-чоловічому недоглянутим. Ні квіточок тобі, ні серветок… Нічого такого, що б надавало затишку… Чоловік прибрав з очей склянку з недопитим вчора чаєм, зітхнув і почав набирати на старенькому комп’ютері результати вчорашньої експертизи… Його заповзяту працю перепинила мелодія. Втім стара Nokia була суцільним мотлохом й посеред розмови, як зазвичай, розрядилася. Кинувши телефон на стіл, експерт витяг зі столу чистий аркуш паперу й вивів на ньому дрібним, кордубатим, суто чоловічим почерком: