Ірина Солодченко - Перекручена реальність

Начальникові РВВС

експерта-криміналіста Минтуса

Олександра Дмитровича

Прошу звільнити мене за власним бажанням

Дата Підпис

Раптом двері відчинилися і до кабінету зайшов опер Ткаченко – невисокий хлопець міцної статури. Побачивши аркуш з заявою, він сумно зітхнув:

– Не передумав?

– Ні… На 2000 гривень вже жити не можу, а там – 4500 чистими. Різницю відчуваєш?

– Відчуваю.

– І так затримався… Був найстаршим тут… Відтепер ти будеш.

І Сашко заходився виймати із шафи книжки за намальованими на обкладинках зброєю, кулями і таким іншим. Опер сів на його місце і з сумом дивився на товариша.

– Ні… Цю вам залишу, – витер рукавом пил з великої новенької блискучої різнокольорової книжки. – Це – атлас зброї, спонсор купував….

– Який спонсор?

– Та проходив по справі один бізнесменчик…. Затримали його за якусь дрібницю, хлопці його накрутили, а той: що хочете, а я не винуватий. А ми кажемо: купи таку-то книжку на ринку – 200 гривень коштує і йди додому. Потрібно ж якось крутитись.. Держава ж нас майже не фінансує! А мужик той грошовитим був. Йому ці двісті гривень, як тобі п'ятак. Зрадів, аж до стелі підстрибнув… За годину його дружина принесла цю книжку і на додачу ящик коньяку… Той і пішов втішений… І ми залишилися тут не менш втішені. Так… А це – моя. За свої купив. Забираю…

Ткаченко скоро пішов, а Сашко сів на своє місце й подивився у вікно. В його очах був сум… Шкода було йти з міліції… Адже любив свою роботу… Та треба утримувати родину, виплачувати борг за комунальні послуги, а дружину покласти до лікарні… На операцію лікарі просять 15 тисяч гривень, а де їх взяти? Та й РВВС наразі наповнений жовторотиками зі школи міліції або юрфаку. Почував себе останнього часу, наче динозавр… Він взяв свою заяву і попрямував до начальства. У коридорі він угледів дебелу дівчину з мікрофоном й хлопця-оператора з кінокамерою і остовпів… Що сталося? Хто їх пропустив? А груба дівиця з головою схожою на кубик, впевнено відчинила двері своїми з добрий кавун грудьми й зайшла до кабінету слідчих. За нею протиснувся оператор….

Коли Сашко йшов від начальства з підписаною заявою він зупинився перед кімнатою, де зникла преса, й у щілинку побачив слідчого Замотайла, який давав інтерв'ю просто на робочому місці. Перехопивши опера Кутика, який біг повз нього, він спитав:

– Що це таке? Хто це такі?

– По справі Забарова начебто.

– А що такого в тій справі? – здивувався Сашко. – Нехай у суд ідуть, там зараз слухання, я того тижня сам там свідчив.

– Кажуть, суддя їх поперла разом з кінокамерою.

– Слушно зробила…

У щілинку він почув, як дівиця ставила питання різким, зависоким для її статури голосом:

– Вбивство посеред білої днини…. Чому без обтяжуючих обставин? Ми ведемо власне розслідування, і багато свідків стверджують, що Забаров знаходився у стані алкогольного сп’яніння. Що ви можете розповісти про це громадськості?

– По-перше, – гудів роздратований Замотайло, – якщо маєте свідків, то ведіть їх до суду. Саме зараз йде судовий розгляд. А громадськості я скажу наступне: не плодіть вбивць, то і міліції не буде чим займатися.

– Подейкують, що Забаров – психопат, що він розмахував пістолетом з будь-якого приводу, – пронизливим голосом наполягала журналістка, напираючи на Замотайла своїми кавунами.

– Це – справа судової психіатричної експертизи. Від себе скажу, що мені він психопатом не здався. І взагалі слідство провадила прокуратура, і я не розумію, чому ви прийшли до мене. Я тільки відкрив справу…

– Прокуратура відмовляється давати коментарі. Це – закрита організація й ми з ними ще розберемося.

– Бо коментарів немає.

– Що ви хочете сказати громадськості із приводу злочинності?

Тут Сашко не витримав і зайшов до кімнати. Втрачати йому було вже нічого.

– Я скажу громадськості! – крикнув він і повернув камеру просто на себе. – Слухай , громадськість, що я тобі скажу… Я того тижня був у суді, коли розглядали справу Забарова, і я тебе там не бачив. Це тільки у вашому грьобаному телевізорі сидять глядачі на широких ослонах і зойкають та охкають за вказівкою режисера. А тобі, громадськість, чхати як на потерпілого, так і на підсудного! Ти Забарова зростила, випестувала, ти навчила його стріляти, ти дозволила йому ходити з пістолетом вулицями міста… А вони, – і Сашко повернув камеру на дівицю, – полюбляють писати про корупцію в судах та слідчих-гестапівців… А коли йде суд, то тебе, нешанована моя громадськість, там нема, хоча судові засідання відкриті – будь ласка, приходь, дивися й роби висновки… Я б навіть таке ввів: усіх підлітків водити по судах. По одному водити! По одному і в супроводі вихователя! Щоб вони бачили, до чого призводять хвастощі, погане поводження й небажання вчитися. Та що підлітків? Кожного твого члена, громадськість, кожного обивателя треба зобов'язати відвідувати суд хоча б раз на рік!