Жан Жене - Щоденник злодія

Якось увечері, коли я сидів у «Кріоллі», одна з повій сказала, що мені треба тікати. Мовляв, приходив якийсь карабінер. Він розшукував мене. То, певне, був саме той, якого я спочатку задовольнив, а відтак обібрав. Я повернувся до готелю. Потім розповів усе Стілітано, який сказав мені, що береться владнати справу, і вийшов.

Я народився в Парижі 19 грудня 1910 року. Вихованець дитячого притулку, я нічого не міг дізнатися про своє походження. Коли мені виповнився двадцять один рік, я дістав свідоцтво про народження. Моя мати звалася Ґабріель Жене. Мій батько і досі невідомий. Я з'явився на світ у будинку 22, що по вулиці Ассаса.

«Я все ж таки роздобуду бодай якісь відомості про своє походження», — сказав я собі та й вирядився на вулицю Ассаса. У номері 22 розмістився пологовий будинок. Мені відмовили в інформації. Я виховувався в Морвані у селянській родині.

Коли я натрапляю в ландах — а особливо надвечір, дорогою назад по відвідинах руїн Тиффожа, де проживав Жіль де Ре, — на квіти дроку, я відчуваю до них глибоку приязнь. Я їх споглядаю поважно і з ніжністю. Мій душевний неспокій, здається, породжений самою природою. Я один на ввесь світ, і зовсім не певний, що не став королем, а, можливо, феєю цих квітів. Коли я проходжу повз них, вони на знак шани схиляються переді мною без поклонів, але впізнають мене. Вони знають, що я є їхнім посланцем — живим, рухливим, метким переможцем вітрів. Вони — мій природний герб, завдяки їм я відчуваю своє коріння в цьому французькому ґрунті, підживленому кістками і прахом дітей та підлітків, зарізаних, порубаних, спалених Жілем де Ре.

Через цю колючу рослину Севени [xiii] [xiii] Коли я зустрівся із Жаном Кокто, того ж таки дня він прозвав мене «своїм іспанським дроком». Він не відав, що ця країна зробила зі мною. я беру участь у кримінальних авантурах Ваше. Нарешті, завдяки тому, що я ношу його ім'я, [xiv] [xiv] У французькій мові «genet» (жене) означає дрок. (Прим. пер.) мені близький рослинний світ. Я можу без розчулення споглядати квіти — це моя родина. Якщо через них я повертаюся у нижчі царини, то хотів би опуститися до деревоподібної папороті, до її боліт і водоростей — я не перестаю віддалятися від людей. [xv] [xv] Ботанікам відомий різновид дроку, який вони називають летючим дроком.

На планеті Уран, мабуть, атмосфера була така важка, що папороть стала повзучою; звірі плазують, приплющені тиском газу. Із цими упослідженими, що одвічно плазують на череві, я хочу поєднатися. Якщо метемпсихоз подарує мені нове житло, то я шукатиму цю прокляту планету, я обожнюватиму її разом із невільниками свого виду. Поміж страхітливих рептилій я переслідуватиму вічну, мерзенну смерть, у мороці, де листя зчорніле, а болотяна вода густа і холодна. Сон мене полишить. Але, стаючи все мудрішим і мудрішим, я пізнаю гидомирне братство крокодилів, що вишкіряються.

Я вирішив стати злодієм не в якийсь там певний період свого життя. Моя лінь і мрійливість привели мене до виправної колонії Меттре, де я мав залишатися до «двадцяти одного» року, але втік звідти й завербувався на п'ять років, щоб здобути премію добровольця. Через кілька днів я дезертирував, прихопивши валізи чорношкірих офіцерів.

Якийсь час я жив із крадіжок, але проституція більше лестила моїй безтурботності. Мені було двадцять років. Отже, я пізнав армію, ще до Іспанії. Гідність, якої надає однострій, відмежування від світу, яке він накладає, і, власне, ремесло солдата додали мені певного спокою — хоча армія перебуває обіч суспільства, — і певності в собі. Моє існування, зазвичай упосліджене з самого малку, на кілька місяців було підсолоджене. Я нарешті дізнався, яка то втіха бути прийнятим людьми. Моє злиденне життя в Іспанії скидалося на деградацію, падіння мішма із соромом. Я став покидьком. Не те щоб під час перебування у війську я був бездоганним солдатом, звиклим керуватися суворими приписами чесноти, які творять касти (педерастії було задосить, щоб осуджувати мене), у моїй душі й досі тривала потаємна робота, яка вихлюпнулася назовні. Можливо, саме моральна стійкість — якої я прагну — змушує мене захоплюватися зрадниками і любити їх. Схильність до самотності була ознакою моїх гордощів, а гордощі — виявом моєї сили, її застосуванням і доказом цієї сили. Я мусив розірвати найміцніші пута у світі: пута любови. Якої ж треба любови, щоб я зачерпнув з неї достатньо снаги, аби її зруйнувати! Саме у війську мені довелося вперше (принаймні, так я думаю) бути свідком відчаю однієї з моїх жертв. Грабунок солдатів прирівнювався до зради, оскільки я розривав пута любови, що пов'язували мене з обікраденим солдатом.