Жан Жене - Щоденник злодія

— Це ще не свідчить, що ти можеш заплатити.

— Повір мені.

Його надто суворе обличчя, надто ладно збудоване тіло просили мене довіритися їм! Сальвадор спостерігав за нами. Він знав про нашу згоду і про те, що ми вже вирішили його долю — відшити його. Жорстокий і невинний, я відчув себе дійовищем якоїсь феєрії, що знову оживала в мені. Вальс закінчився, і пари солдатів звільнилися від пут. І всі їхні половинки, злютовані в одну перейняту врочистим настроєм, дивовижну цілість, завагавшись, розійшлися врізнобіч, щасливі й печальні, що знову стали зримими, і подалися до дівчат, аби запросити їх до наступного вальсу.

— Даю тобі два дні на розрахунок, — сказав я. — Мені треба купило. Я теж був у Леґіоні. Я дезертирував. Як і ти.

— Буде зроблено.

Я простяг йому пелерину. Він узяв її своєю єдиною рукою і одразу ж повернув її. Усміхаючись, але владно він сказав:

— Згорни її, — і глузливо додав. — Перш ніж поцілуєш мене з прицмоком.

Усім відомий вираз: «Цілувати з прицмоком». Не змигнувши оком, я зробив те, що він мені сказав. Пелерина одразу ж зникла в одному зі сховків господаря. Можливо, ця звичайна крадіжка надала моєму обличчю якогось сяйва, а чи Стілітано просто захотів видатися ґречним, але він ще додав:

— Поставиш мені склянку вина? Колишньому легіонерові?

Склянка вина коштувала два су. Я мав чотири су в кишені, але мусив віддати їх Сальвадорові, який спостерігав за нами.

— Я на бобах, — гордо проголосив Стілітано.

Картярі посідали новими парами, які на хвильку заслонили нас від Сальвадора. Я процідив крізь зуби:

— У мене є чотири су, я їх зараз тобі тихенько передам, і ти сам розрахуєшся.

Стілітано всміхнувся. Я розгубився. Ми сіли за стіл. Він почав був розказувати про Леґіон, аж раптом, пильно глянувши на мене, урвав свою розповідь:

— У мене таке враження, ніби я тебе десь уже бачив.

Цю мить я зберіг у пам'яті.

Від надміру почуттів я ледь не заворкував. Не лише словами, не лише тоном голосу я виразив би свою жагу — я заспівав би, заволав голосом найзакоханішого дикого птаха, голосом, що його вивергнуло б моє горло. Можливо, навіть моя шия наїжачилась би білим пір'ям. Катастрофа завжди ймовірна. Нас підстерігає метаморфоза. Мене врятувала паніка.

Я жив у страху в очікуванні метаморфоз. Щоб дати відчути читачеві, визнаючи, що любов, яка звалилась на мене — і це не проста риторика, що вимагає порівняння: як кречет — є найвишуканішою зі страхів, тому в уяві моїй і постає горлиця. Я й сам не знав, що я тоді відчував, але досить мені викликати в пам'яті появу Стілітано, як моя тута нині одразу ж обертається на стосунки між хижим птахом та жертвою. (Якби я не відчував, як мою горлянку розпирає ніжне туркотіння, я радше порівняв би себе з вільшанкою.) З'явилися б химородні звірі, якби кожне з моїх почуттів перетворилося на тварину, навіяну схожість з нею: гнів сичить із мого горла коброю, та сама кобра нагнітає те, чого я не зважуюсь назвати, моя кавалерія, мої кінні змагання народжуються із мого зухвальства… Від горлиці я зберіг лише хрипоту, яку спостеріг Стілітано. Я закашляв.

За Параллело був пустир, де халамидники грали в карти. (Параллело — це проспект у Барселоні, паралельний знаменитій Рамблас. Між цими дуже широкими дорогами безліч вузьких, темних і брудних вуличок утворюють Барріо Чіно.) Посідавши навпочіпки, вони влаштовували ігри, розклавши карти на квадратовій рядюжці або прямо в пилюзі. Одну з партій грав молодий циган, і я вирішив ризикнути кількома су, які мав у кишені. Я не гравець. Розкішні казино мене не ваблять. Атмосфера осяйних електричних люстр нагонить на мене нудьгу. Мене верне від удаваної розв'язності елегантних гравців, а неможливість вплинути на цю всю машинерію: кулі, рулетки, конячки — бентежить мене, отож я люблю пилюгу, бруд, квапливі рухи шпани. Приголомшений гнівом або жаданням, прихилившись до Жава, я бачу його профіль, втиснутий у подушку. Страждання, нервове посіпування м'язів обличчя, а також тривогу гравців, що осявала їх — це все я часто спостерігав на їхніх маленьких скривлених пичках пустунів, що сиділи навпочіпки. Ця вся братія прагла виграти або програти. Кожна кульша тремтіла від утоми чи тривоги. Того дня заповідалося на грозу. Я перейнявся молодечим нетерпінням цих юних іспанців. Я грав і вигравав. Я щоразу вигравав. За всю гру я не зронив жодного слова. Утім, циган був мені незнайомий. Звичай дозволяв забрати свої гроші й піти. Але хлопець був такий миловидий, що, відчувши до нього приязнь, покинути його в такий спосіб означало б споневажити вроду, яка раптом затужила на його виснаженому спекою та нудьгою обличчі. Я чемненько повернув йому його гроші. Трохи здивований, він узяв їх і просто мені подякував.