Жан Жене - Щоденник злодія

А що інколи доводилося красти, то нам були знайомі також і світлі земні приваби відваги. Перед сном верховода-відчайдух давав нам поради. Наприклад, із фальшивими документами ми оббивали пороги різних консульств, домагаючись репатріації. Консул, зворушений або роздратований нашими наріканнями, нашими злиднями та убозтвом, давав нам залізничний квиток до прикордонної станції. Наш верховода перепродував його на вокзалі в Барселоні. Він також наводив нас на церкви для грабунку — на що іспанцям не ставало духу — або на розкішні вілли, зрештою, саме він вів нас до англійських і голландських матросів, яким ми мусили віддаватися за кілька песет.

Отож і виходило, що ми інколи крали, і кожне пограбування дарувало нам мить, аби перевести дух на поверхні. Чатування біля зброї перед кожною нічною вилазкою. Дражливість, викликана страхом, інколи тривогою, спричинює стан, близький до релігійного. Тоді у мене виникав нахил тлумачити найменшу подію. Речі стають провістям удачі. Я хочу загодити невідомі сили, від яких, як мені здається, залежить успіх авантури. Отже, я намагаюся задобрити їх моральними вчинками, насамперед милосердям: я подаю жебракам охочіше і більше, поступаюся місцем старим, даю їм дорогу, допомагаю сліпим перейти вулицю тощо. Себто я скидаюся на того, хто визнає, що крадіжка перебуває під заступництвом бога, якому приємні моральні діяння. Ці спроби закинути вбезпечувальну сіть, куди втрапить бог, про якого я не знаю нічого, виснажують мене, нервують і ще більше розпалюють мій релігійний настрій. Чинові крадійства вони надають ваги обрядового чину. Він і справді вершиться під покровом найглупішого мороку, здебільшого вночі, коли всі вже сплять, у відлюдній місцині, у всьому чорному. Кроки навшпиньки, зціплені вуста, чуйність, якої ми потребуємо навіть серед білого дня, руки, що навпомацки творять у темряві мудровані рухи з надзвичайною обережністю — поворот звичайної дверної клямки вимагає величезних зусиль, кожне з яких виблискує гранню коштовності (коли я шукаю золото, мені здається, ніби я його закопав: я перекопую всі континенти, острови в океані; мене обступають негри, погрожують моєму безборонному тілу своїми отруєними списами, але, чеснота золота дійова, велика сила зміцнює, надихає мене, списи схиляються, негри визнають мене — і я стаю членом племені), поміркованість, шепотіння, нашорошеність, невидима і дражлива присутність спільника та розуміння найменшого знаку від нього, — усе змушує нас у глибині душі зібратися на силі, зосередитися, перетворює нас на згустки яскравих особистостей, про які так добре сказав Ґі:

— Відчувається справжнє життя.

Але всередині мене ця всеосяжна зібраність, яка перетворюється на потужну бомбу, гадаю, жахливу, надає цьому чинові значущості, довершеної неповторності — пограбування, що відбувається в цей момент, завжди останнє, не тому, що ми гадаємо, нібито цього робити більше не будемо, а тому, що така внутрішня зосередженість не може більше мати місця (не тільки в житті, вона нас виводить, виштовхує далі — за межу життя) — і ця неповторність чину, який розгортається (як у троянди пуп'янок) у рухах свідомих, упевнених у своїй ефективності, немочі, а водночас і шаленій силі, якої вони надають цьому чинові, обертаючи його на релігійний обряд. Часто я навіть присвячую його кому-небудь. Стілітано перший сподобився такого пошанівку. Гадаю, саме завдяки йому я був висвячений у злодії, тобто настирлива думка про його тіло не давала мені злякатися. Його красі, його спокійній безсоромності я присвятив свої перші крадіжки. А також химерності цього чудового однорукого, чия рука, відпанахана по зап'ясток, гнила деінде під каштаном, як він мені казав, десь у лісах Центральної Європи. Під час грабунку моє тіло незахищене. Я знаю — воно вилискує від моїх рухів. Світ чутливий до мого успіху, навіть якщо він бажає мені невдачі. Я дорого заплачу за помилку, але якщо я вивернуся, то мені здається, що у володіннях Господа буде весело. Я можу впасти, і найгірше з усіх лих — це каторга. Але тоді каторжанин, який грає «вирішальну партію», неминуче зустрінеться з дикунами завдяки способові, що я коротко описав вище, у моїй сердечній пригоді. Якщо, перетинаючи праліс, він надибає на золоті розсипища, що їх оберігають прадавні племена, то вони його вб'ють або він буде врятований. Я вибрав найдовший шлях, аби повернутися до первісного життя. Мені насамперед потрібен осуд моєї раси.

Сальвадор не давав мені приводу пишатися ним. Якщо він крав, то тільки дріб'язок із прилавків. Вечорами в кав'ярні, де ми тирлувалися, він сумно увивався поміж найвродливішими. Таке життя виснажувало його. Коли я повертався, то мені сором було бачити на лаві його скорчену, скручену калачиком постать, із зелено-жовтою бавовняною ковдрою на плечах, з якою у зимні дні він виходив жебракувати. Він мав ще стару чорну вовняну шаль, яку я відмовлявся носити. Насправді, якщо мій розум терпів і навіть жадав упокорення, то моє молодече дуже тіло відмовлялося від самоприниження. Сальвадор говорив голосом уривчастим і сумним: