Жан Жене - Щоденник злодія

Мої любощі із Сальвадором тривали з півроку. Вони були не надто п'янкі, одначе вельми плідні. Мені пощастило полюбити його хирляве тіло, сіре обличчя, кумедну рідку борідчину. Сальвадор дбав про мене, а вночі, при свічці, я вишуковував у рубчиках його штанів вошей, наших близьких знайомих. Воші населяли нас. Вони оживляли наш одяг, а Щойно зникали, він ставав мертвий. Нам подобалося усвідомлювати — і відчувати — цих напівпрозорих комах, які, й не бувши приручені, стали нам такі близькі, що будь-яка чужа воша викликала у нас обох огиду. Ми їх ловили, але сподівалися, що другого дня вони знову вилупляться із гнид. Ми чавили їх нігтями без відчуття огиди чи злости. Ми не викидали їхніх трупів — чи останків — на смітник, ми давали їм змогу падати, вгодованим нашою пурпуровою кров'ю, у нашу брудну білизну. Воші були єдиною ознакою благоденства, але було логічно, що, сприяючи відновленню нашого стану, який освячувався тим благоденством, ми водночас освячували й ознаки цього стану. Ставши такими самими необхідними для пізнання нашої немочі, як прикраси для пізнання того, що називають тріумфом, воші були нашим скарбом. Ми водночас і соромилися їх і пишалися ними. Я чимало часу прожив у кімнатці без вікон, з однією-однісінькою кватиркою на коридор, де вечорами п'ятерко жорстоких і воднораз ніжних облич, посміхаючись або кривлячись через незручну позу, зрошені потом, вишуковували цих доброчесних комах, на яких ми самі були схожі. Я міг тільки радіти, що став коханцем найубогішого, найбридкішого голодранця в самім осерді злиднів. Завдяки цьому я спізнав, що таке привілейований стан. Мені велося зле, але кожна здобута перемога — мої брудні, гордовито виставлені руки допомагали мені бундючно хизуватися своєю бородою та довгим чубом — надаючи снаги або вселяючи неміч, що тут сприймається як одне й те саме, для подальшої перемоги, що нашою мовою, природно, називалося б, падінням. Одначе сяйво, світло були необхідні в нашому житті, у цьому мороці нам треба було мати бодай єдиний сонячний промінь, що пробивався б крізь вікно та всю оцю гидоту; і таким нагромадженням для нас були ожеледиця і паморозь, оскільки ці стихії провіщали не лише великі нещастя а й восрешали в пам'яті радощі, яких цілком вистачало, попри їхню примарність, для нашої кімнати: будили спомини — про Різдвяні та Новорічні свята, будили тільки завдяки морозові, що завжди їх супроводжує і зігріває душі тих, хто святкує.

Хизування на людях ранами, до якого вдаються жебрущі — це для них спосіб заробити дещицю грошей — бодай на прожиття, але якщо вони мусять іти на це через власне слабовілля, то гордість потрібна для того, щоб захистити себе від зневаги, зберігши чоловічу чесноту: як скеля, що стримить з ріки, так і гордість пронизує й розтинає зневагу, виснажує її. Занурюючись дедалі глибше в паскудство, гордість стане дужчою (якщо цей жебрак — я сам), коли я набуду знань — себто сили чи немочі — маючи вигоду з такої долі. Треба, щоб мірою того, як ця проказа заполонює мене, я сам її полонив і здолав. Чи стану я ще огиднішим, ще споневаженішим, чи дійду я тої межі, про яку ще й гадки не маю, але до якої вочевидячки ведуть як естетичні, так і моральні пошуки. Проказа, з якою я порівнюю наш стан, провокує, як кажуть, подразнення тканин, і тоді хворого діймає сверблячка: він збуджується. У своєму самотньому еротизмі проказа втішається і вихваляє свій біль. Убозтво творило нас. Мандруючи Іспанією, ми носили в собі пишноту: таємну, приховану, позбавлену пихатості. Наші рухи ставали дедалі сумирніші, дедалі пригасали, мірою того, як жар покірливості розгорявся чимраз дужче, примушуючи нас жити. Тож-бо мій талант розвивався, надаючи високого сенсу такій убогій подобі. (Я не говорю поки що про талант літературний.) Це стало мені у великій пригоді, ба навіть і тепер дозволяє мені лагідно всміхатися найзлиденнішим серед покидьків, людям, а чи речам, аж до ригачки, аж до слини, яка летить в обличчя моїй матері, аж до вашого лайна. Я збережу в серці свій образ із тих часів, коли ще був злидарем.

Я хотів бути схожим на жінку, яка потай від людей переховувала у себе вдома свою дочку, яка нагадувала бридку, мерзотну потвору, що рохкає, лазить рачки, тупу й безбарвну. Коли вона родила, її відчай був, поза всяким сумнівом, такий глибокий, аж перетворився на сенс її життя. Вона поклала собі полюбити цю почвару, полюбити гидоту, що вийшла з її лона, де вона зачалася, і побожно плекала її. Власне, у своїй душі вона спорудила тимчасовий вівтар, де зберігала пам'ять про потвору. З благочестивою турботою, лагідними руками, незважаючи на мозолі від щоденної праці, з шаленою затятістю тих, що впали в розпач, вона повстала супроти світу, протиставивши цьому світові потвору, яка набула розмірів світу і його могуття. Матір стала відправною точкою для нових моральних приписів, з якими безкінечно змагалися сили цього світу, які приходили зітнутися з нею, але зупинялися перед стінами її житла, де була ув'язнена її дочка. [xi] [xi] Через газети я дізнався, що після сорокарічної самопожертви ця мати облила бензином — чи гасом — свою сонну дочку, а потім і весь будинок, і підпалила. Потвора (дочка) загинула. Стару (сімдесятип'ятирічну) витягли з полум'я, врятувавши її, після чого вона стала перед судом присяжних.