Жан Жене - Щоденник злодія

— Привіт, Пепе, кинув мимохідь, накульгуючи, якийсь кучерявий і засмаглий хлопець.

«Пепе, — сказав я собі, — його звати Пепе». Я вже зібрався йти, аж завважив його маленьку, делікатну, майже жіночу ручку. Та ледве я ступив кілька кроків крізь цей натовп злодійчуків, повій, жебраків, пустомолотів, як відчув, що хтось торкнувся мого плеча. То був Пепе. Він щойно покинув гру. Він звернувся до мене іспанською:

— Мене звати Пепе, — і простяг мені руку.

— Мене — Хуан.

— Ходімо, вип'ємо.

Зростом він був не вищий за мене. Його обличчя, яке я бачив згори, коли він сидів навпочіпки, здалося мені не таким уже й приплюснутим. Його риси виявилися тоншими.

«Це дівчина», — подумав я, пригадуючи його тендітну руку, й уявив, як нудьгуватиму в його товаристві. Він вирішив, що мій виграш ми проп'ємо. Отож ми взялися «водити козу», весь час, поки були разом, він видавався чарівним. Хлопець був без сорочки, лише в голубій майці з дуже великим викотом, звідки стриміла його міцна шия, така сама дебела, як і його голова. Коли він повертав її, сам залишаючись нерухомим, то напружувалося велетенське сухожилля. Я спробував уявити його тіло, і, незважаючи на майже тендітні руки, воно видалося мені міцним, оскільки кульші були туго обтягнуті легкою тканиною штанів. Було парко. Гроза барилася Дражливість гравців довкола зростала. Дівчата здавалися якимись обважнілими. Пил і сонце нас пригнічували. Ми зовсім не пили спиртного, хіба що цитриняк. Сидячи біля вуличних сало губів, ми зрідка перекидалися словами. Хлопець усе всміхався з якоюсь нудьгою чи то огидою. Він мені видався поблажливим. Чи він здогадався, що мені сподобалася його пичка, я не знаю, але він нічим не давав цього взнаки. А втім, у мене були схожі манери, трохи підозрілі, здавалося, я ладен піти на все у своїх каверзах супроти ошатно зодягнених гультяїв, я був так само молодий і закіптюжений, як і він, та ще й француз. Над вечір йому заманулося пограти, але вже було надто пізно, щоб розпочати партію, до того ж усі місця були зайняті. Ми трохи потинялися між гравцями. Коли Пепе проходив повз дівчат, то зачіпав їх і кепкував. Інколи давав їм щипки. Спека ставала незносною. Небо опустилося до самого долу. Нервозність натовпу стала вибуховою. Нетерплячка охопила цигана, який не важився вибрати собі партнера. Він перебирав у кишені монети. Раптом схопив мене за руку:

— Venga! [xii] [xii] Підійди (ісп.).

Він відвів мене за два кроки, до єдиного на Параллело нужника, який прибирала якась стара жінка. Заскочений його рішенням, я здивовано запитав:

— Що ти хочеш робити?

— Зачекай на мене.

— З якого б то дива?

Він кинув мені якесь незрозуміле іспанське слівце. Я сказав, що нічого не втнув, і він, вибухнувши сміхом, прямо перед старою, яка чекала на свої два су, зробив рух, показуючи, що хоче покрити. Коли він вийшов, його обличчя трохи зашарілося. Він не переставав посміхатися.

— Тепер усе гаразд. Я готовий.

Отак я дізнався про застережні заходи, до яких тут удаються декотрі гравці перед вирішальними подіями, аби почуватися спокійнішими. Ми повернулися на пустир. Пепе знайшов собі напарників. Він програв. Програв усе, що в нього залишалося. Я намагався його стримати, та було вже пізно. За тутешнім звичаєм, він попросив у чоловіка, який тримав банк, викласти йому на бочку гроші для наступної партії. Чоловік відмовився. І тоді я побачив, як те, що видавалося циганською ґречністю, згорнулося, як ото зсідається кисле молоко, обернувшись у найлютішу несамовитість, яку мені будь-коли доводилося бачити. Він спритно згріб банк. Чоловік схопився на рівні, намагаючись копнути його ногою. Пепе ухилився. Він простяг мені гроші, але тільки-но я засунув їх до кишені, як угледів лезо його ножа. Хлопець угородив його в серце іспанцеві, високому засмаглому молодикові, після чого той звалився на землю і, незважаючи на засмагу, зблід, скорчився, затіпався і сконав у пилюзі. Я вперше бачив, як пускаються духу. Пепе зник, але коли я відірвав погляді від мертвого і звів голову, то побачив, як Стілітано з легкою посмішкою розглядав мерця. Сонце сідало. Мрець і найвродливіший зі смертних, здавалося, злилися в тій самій золотавій пилюзі, серед юрмища моряків, солдатів, харцизів, злодіїв з усіх країн світу. Земля перестала обертатися: нести Стілітано довкола сонця — вона здригнулася. В одну мить я запізнався зі смертю і любов'ю. Проте це видіння було надто швидкоплинне, бо я не міг зоставатися там, боячись, що хтось із друзів небіжчика бачив мене з Пепе і відбере гроші, заховані в моїй кишені; коли я віддалявся від того злощасного місця, моя пам'ять прокручувала і тлумачила недавню сцену, яка видалася мені величною: «Чарівне дитя вбило зрілого чоловіка, чия засмага зблідла, прибравши барви смерті, і це все іронічно споглядав високий білявий молодик, з яким я потай заручений». Так само швидко, у млі ока, я встиг оцінити чудову Стілітанову мускулатуру і завважити в його трохи розтуленому роті білу, важку, згущену, як біла черва, слину, якою він бавився, яку перекочував у роті згори донизу, аж поки вона заповнювала всю його порожнину, просочуючись крізь зуби. Він стояв босоніж у куряві. Його ноги були прикриті блакитним полинялим, зужитим і драним полотном штанів. Рукави його зеленої сорочки були закасані, а один із них звисав над посіченим, трохи всохлим зап'ястям, де на шкірі, ще ніжній і блідій, виднівся рожевий рубець.