Жан Жене - Щоденник злодія

Плостерер був вродливий, дужий і довірливий. Він став на своє ліжко й оглянув своє спорядження, намагаючись розшукати в ньому стофранкову купюру, яку я вкрав чверть години тому. Його рухи нагадували рухи штукаря. Він сам себе дурив. Вигадував найнеймовірніші схованки: солдатський казанок, звідки він щойно їв, торбу для щіток, ящик для сала. Вигляд у нього був кумедний. Він торочив:

— Я не божевільний, може, я поклав їх отуди?

Далеко не певний, що не з'їхав з глузду, він перетрушував усе поспіль і нічого не знаходив. Не втрачаючи надії, всупереч очевидному, він на мить упокорювався і простягався на своєму ліжку, але одразу ж схоплювався й знову починав нишпорити в тих самих місцях. Я дивився, як певність чоловіка, що міцно стоїть на ногах, як надійність його м'язів кришаться, перетворюються на пил, надаючи йому якоїсь податливості, зроду йому не притаманної, згладжуючи його гострі кути. Я був присутній при цьому мовчазному перевтіленні, вдаючи, ніби мені байдуже. Тим часом цей молодий солдат, певний у собі, видався мені таким жалюгідним у своєму невіданні, страху, ледь не захопленні ганебним вчинком, про який він не знав (і гадки не мав) — не думав, що цей злочин наважиться вперше постати перед ним, обравши саме його як жертву — а також про свою ганьбу, аж я так розчулився, що ледь не повернув йому стофранкової купюри, яку, складену вшістнадцятеро, я сховав у тріщині в стіні казарми, поблизу сушарки. Твар обкраденої людини бридка. Обличчя довколишніх ошуканих людей залишають злодія у чванливій самотності. Я наважився сухо кинути:

— На тебе смішно дивитися. Можна подумати, ніби на тебе напала швидка настя. Сходи до нужника і смикни за ланцюжок.

Цей докір врятував мене від самого себе.

Я відчув дивну ніжність, щось на кшталт звільнення заспокоювало мене, надавало моєму тілу, простертому на ліжку, якоїсь дивовижної моторності. Чи було це зрадою? Я щойно рішуче зрікся мерзенного товариства, до якого вабила мене моя щира природжена вдача, і з подивленням відчув від цього велику силу. Я щойно порвав із армією, зруйнував дружні стосунки.

Гобелен під назвою «Дама з Однорогом» приголомшив мене з причин, які я не візьмуся тут перелічувати. Коли я переходив кордон, прямуючи з Чехословаччини до Польщі, стояв літній полудень. Ідеально пряма лінія перетинала поле стиглого жита, білизна якого нагадувала чуприну молодих поляків; воно мало якусь масну ніжність Польщі, про яку я знав, що впродовж історії її завжди то ображали, то жаліли. Я був ще з одним хлопцем, що його, як і мене, вигнала чеська поліція, але я дуже швидко стратив його з очей, — може, він заблукав десь у гаю або захотів мене покинути, словом, ізслиз. Це житнє поле з польської сторони було облямоване лісом, де на узліссі завмерли непорушні берези. З чеської сторони — іншим лісом, ялиновим. Я довго сидів навпочіпки край лану й діймав себе запитаннями, що криє в собі це поле, яке я хочу перетнути, скільки митників принишкло в житі. Невидимі зайці; либонь, перебігали через нього. У душі запанувала тривога. Ополудні, під чистим небом, уся природа пропонувала мені загадку, і пропонувала її з ніжністю.

«Коли щось і трапиться, — казав я собі, — то це з'ява однорога. Такий час і таке місце можуть розродитися лише однорогом».

Страх і якесь хвилювання, завжди присутні в душі, коли я перетинаю кордон, породили ополудні під олив'яним сонцем першу феєрію. Я зважився кинутися у те золочене море, як шугають у воду. Я випростався і рушив крізь жита. Я прошкував повагом, упевнено, тримаючись мов титулована особа, для якої природа створила герб із блакиті, золотистого поля, сонця та лісів. Ця картина, де я мав своє місце, ускладнювалася польською картиною.

«У цьому полудневому небі, можливо, незримо ширяє білий орел!»

Добравшись до беріз, я опинився в Польщі. Мені було запропоновано зачарування іншого роду. «Дама з Однорогом» стала для мене зарозумілим вираженням цього переходу кордону серед білого дня. Завдяки страху я щойно пізнав душевний неспокій перед таїною денної природи, тимчасом як сільська місцевість Франції, де я шалався, особливо поночі, була вся в полоні примари Ваше, вбивці пастухів. Блукаючи нею, я відчував у своїй душі мотиви, які він, очевидно, награвав на акордеоні, й подумки запрошував дітей прийти і принести себе в жертву душогубові. Власне, я згадав про це, аби спробувати розповісти вам, у яку саме пору природа схвилювала мене, викликаючи туманні образи то казкових тварин, то обставин, за яких ставалися нещасливі випадки, бранцем яких я був, полохливим і зачарованим. [xvi] [xvi] Перший вірш, який я написав, на превеликий мій подив, звучав так: «Жнець поривчастих повівів». Те, що я описав вище. нагадує мені цей рядок.