Жан Жене - Щоденник злодія

Стілітано всміхнувся, не звертаючи на мене жодної уваги.

— Тобі начхати на мене?

— Не без того, — кинув він.

— Скористайся цим.

Він знову всміхнувся, витріщивши очі.

— Навіщо?

— Ти знаєш, що ти славний хлопець. І гадаєш, що можеш на всіх начхати.

— Я маю право, я симпатяга.

— Ти певний?

Він вибухнув сміхом.

— Певний. Тут не змахлюєш. Я такий гарнюк, що інколи декотрі починають клеїтися до мене. Щоб їх здихатися, доводиться робити їм усілякі капості.

— Що саме?

— Ти хочеш знати? Зажди, побачиш незабаром мене у ділі. Ще матимеш нагоду пересвідчитися. Де ти спиш?

— Тут.

— Не варт. Поліція тебе шукатиме. Вона припреться насамперед сюди. Ходи зі мною.

Я сказав Сальвадорові, що не можу залишитися в готелі цієї ночі і що колишній леґіонер запропонував мені свою хату. Він змертвів. Мені стало соромно, що він так просто змирився зі своїм лихом. Аби покинути його без докорів сумління, я його образив. Я міг це зробити, позаяк він мене щиро кохав, аж обожнював. На його пригнічений, але повний ненависті погляд бідолашного недоумка я відповів одним словом: «Педик». І пішов до Стілітано, який чекав на мене надворі. Його готель стояв у глухому закутні найтемнішого кварталу. Він там жив уже кілька днів. Із коридору, що виходив прямо на хідник, сходи вели до кімнат. Коли ми бралися нагору, він кинув мені:

— Хочеш залишитися зі мною?

— Якщо бажаєш.

— Твоя правда. Так ліпше виборсатися з лайна.

Перед дверима в коридор він ще попросив:

— Дай мені сірники.

Для нас обох залишилася лише одна коробка сірників.

— Вона порожня, — відповів я.

Стілітано вилаявся. Відтак, оскільки я був праворуч від нього, обняв мене за плечі, взявши мене за руку.

— Іди за мною, — сказав він. — І тихіше, бо стіни все чують.

Він обережно, крок за кроком, вів мене. Я не знав, куди ми йдемо. Навдивовижу гнучкий атлет гуляв зі мною вночі. Найбільш антична і найбільш грецька Антігона примушувала мене лізти на круту й похмуру Голгофу. Моя рука довірилася йому, і мені було соромно, коли я інколи спотикався об камінь, корінь або втрачав під ногами ґрунт.

Під трагічним небом відкриваються найчарівніші краєвиди світу, і я їх споглядав, коли Стілітано вночі брав мене за руку. Що ж то були за флюїди, що переходили від нього до мене, надаючи мені якогось заряду? Я ступав по краю берегової кручі, виходив на похмурі долини, слухав морський прибій. Щойно я ступав на сходи, вони перевтілювалися: оберталися на володаря світу. Спогад про ті короткі хвилини дав би мені змогу описати вам прогулянки, трепетні втечі, переслідування в тих місцинах світу, куди я ніколи не доблукаюся.

Мій викрадач тяг мене за собою.

«Я здаюся йому незграбою», — подумав я.

Проте він мені ґречно і терпляче допомагав, і мовчання, до якого він мене закликав, таємниця, якою він огортав того вечора нашу першу ніч, змусили мене на якусь хвильку повірити в його любов до мене. Будинок мав не ліпший і не гірший запах, ніж решта будинків у Барріо Чіно, але саме цей моторошний пах залишився назавжди для мене пахощами не лише любови, а й ніжності і довіри. Запах Стілітано, запах його пахви, запах із його рота, — коли мій нюх пригадує їх, учувши подібний бентежний аромат, то мені здається, що вони здатні штовхнути мене на найбожевільніші вчинки. (Буває, вечорами, я зустрічаю якогось хлопчину і проводжаю його додому. Біля підніжжя сходів, оскільки мої халамидники мешкають у всіляких кишлах, він бере мене за руку. Він веде мене так само спритно, як Стілітано.)

— Обережно.

Він шепоче це надто ніжне для мене слово. Ми трималися за руки, тож довелося притиснутися до його тіла. На мить я відчув жвавість його рухливих сідниць. Із поваги до нього я трохи відсторонився. Ми піднімалися вузьким проходом попід тонкою стіною, яка мала б оберігати сон повій, злодіїв, звідників та злидарів цього готелю. Я почувався, як дитина, коли її обережно веде за руку батько. (Сьогодні я батько, котрого дитя веде до любови.)

Подолавши четвертий марш, я ввійшов до його вбогої кімнатчини. Я геть засапався. Я любив. У барах Параллело Стілітано відрекомендував мене своїм друзям. Жоден із них, здавалося, не помічав, що я люблю чоловіків, так багато серед люду Барріо Чіно збиралося голубих. Разом з ним ми вчинили кілька безневинних нападів, які забезпечили нас усім необхідним для життя. Я жив із ним, я спав у його ліжку, але цей здоровань мав таку вишукану цнотливість, що мені так і не довелося побачити його всього. Не задовольняючи моїх палких домагань, Стілітано у моїх очах залишався милим і надійним хазяїном, ні сила, ні чарівність якого не втамували моєї жаги до всілякої мужності: солдатів, моряків, авантурників, злодіїв, злочинців. Бувши недоступним, він став головним утіленням тих образів, які приголомшували мене. Отже, я був цнотливий. Подеколи він жорстоко вимагав, щоб я застібнув його пояс, і мої руки починали тремтіти. Він удавав, наче нічого не бачить, і пустував. (Трохи далі я розповім про особливість моїх рук та про значення цього дрожу. В Індії небезпідставно твердять, що святі або нечисті люди і предмети є Недоторканними.) Стілітано був щасливий з того, що верховодив наді мною, і рекомендував мене друзям як свою праву руку. Так ось, оскільки правиця його була ампутована, то я подумки повторював із захватом, що, певна річ, я і є його десниця, я — той, хто замінив йому найдужчу частину тіла. Якщо він і мав якусь коханку серед дівчат із calle «Кармен», то я про це нічого не знав. Він перебільшував свою зневагу до педиків. Отак ми прожили декілька днів.