Любко Дереш - Архе

— Слухай, а чого ти так матюкаєшся? — питаю раптом.

— Це ж усім панятно. Мат як удар по міровоспріятію, взгляд в неописане, і главне, НєвєдОмоє. А так, між іншим, це ше не відомо, хто більше з нас матюгається…

— Та нє, хлопці, — встряє Терезка. — Мат — це прорив у самій мові, який потім затягується іншими словами епітетами. Ну, як ряска на болоті. Бачили? Мат як найдоступніший спосіб черпнути мовної трансценденції.

Схоже до мата — це винаходити власні слова без конкрет ного значення і випробовувати його на інших, спостерігаючи за різними трактуваннями.

— Розумієте, риб’ята, я уходжу і уходитиму по англій ськи. Я існую, поскільки моя непотрібність запотре бована. Тобто, існуючи, я претендую на авторство цього тексту. А «Неопубл» задумувався як текст, який буде закінчено персонажами без участі автора — позаяк оного просто не існує. Автор — тільки персонаж. При чому, власне «Неопубл» є ЗОВНІШНІМ тєкстом, твій «Архе» ж — тєкст суть ВНУТРІШНІЙ. Це нелінєйная модель Об’єкта № 8.

АРХЕ, поскіко «Нєопубл» потенційно не може буть опублікованим… Але годі нам тягнути пса за яйця! Ти мусиш передчувать розв’язку, развє нє? Давай, стрибай! Подумай: моя непотрібність запотребована ким? Тільки мною! А поскільки ні ви мені, ані я сам собі нахуй ненужен, я ухожу.

А так на прощання — хочете притчу?

— Валяй.

— Кожен із нас трьох належить до одної з двох катєгорій чєловєчєства: одні вважають, що життя — ето форма нєчєловєчєскої свєрхігри. Інші — шо це такий странний сон.

Це ви вже знаєте. Все життя вони у той чи інший спосіб намагаються узнать, шо ж це в конечному щоті: сон у грі чи гра у сні? Так вон який інтересний розклад виходить, слідкуйте мєдлєнно, всьо равно читати бистро не умієте.

Зараз нас троє: двоє Лисичок і Пєтушок. І шо інтересно, каждий із нас бачить одну Лисицю і одного Півня…

— Стоп стоп… — зупиняє Терезка. — Тут шось не те. Ти кажеш, шо я бачу Лиса і Півня, і Дереш бачить Лиса і Півня.

Але ж ти НЕ МОЖЕШ бачити і Півня, і Лиса нараз! — Іменно шо МОЖУ! Тому що я смотрю в Дзеркало, а мене немає. Я ЄСТЬ У МЄНЯ, НО У МЄНЯ НЄТ Я с в і т л о і маестро зник. Таке простіше побачити, ніж зрозуміти.

Це нагадує певний невловимий спогад із дитинства.

Пригадайте: хіба у вас не було друга, який в один день зник просто на ваших очах? Зник у с в і т л і Подумайте. Може, ви пообіцяли собі зуміти так само?

— Чекай!.. — гукає Терезка. Вигук ніяково тане в повітрі.

— Падло, — додаю обурено. — Це ж яким гадом треба бути! Заглянути у кінець книжки! Порядні люди так не роблять! Навіть за таких обставин, ти чуєш?

Але звісно ж — ніхто, крім Терезки, цього не чує слухай, — подає голос вона. — Оце нас маестро заморочив!.. Але я досі дечого не розумію. Приміром, Бубу ти для чого ввів?

— Ну, як з’ясувалося, зовсім не я, і зовсім він не Буба, але нехай. Буба — це елементарно. Найтиповіший пер сонаж Театру, який уже давно слід було захоронити. Тип людини, з яким мені набридло зустрічатися в Тексті. Читай: у житті. Мальчік пріставала, хтось, хто підкуповує власною чи то безпорадністю, чи то невинністю, чи наївною розгуб леністю — без різниці, чим, він хоче проникнути в тебе, знайти собі затишну місцину у твоїх думках, врешті хоче, аби ти відповідав на виклики, які доля кидає йому… І найгірше. Він змушує тебе приймати за нього рішення.

Це найжахливіше, що вигадало людство. Це якраз те, заради чого існує соціум. Аби тебе могли знайти п’явки, не здатні приймати рішень.

Як тільки ти звільняєшся від роздратування, викликаного П’явкою, ти звільняєшся і від самої п’явки. Тому їх треба позбуватися. Виписувати і викидати.

— Параноїк.

— Сама така а маестро? Як тобі могло видаватися, буцім хтось може мати над ним владу?!

— О, маестро — це персонаж кількох речень. Його опис вузенький, мов тая ниточка: в’язанка речень та інтонацій.

Але бач який казус! Я створив його з розрахунком, що цей затемнений персонаж має достатньо сили здивувати навіть мене, власного ж Автора. А він узяв і справді здивував.

Заявив, що це я є не більше ніж текстом. Синтетичною послідовністю кирилиці… пхи! І це ж я, Я!

— Бо ти купився! Купився на розділення. Розділення, Дерешку, — це просто спосіб з’ясовувати між собою, хто знає більше слів: я — на «а», чи ти на «я» значить, залишилося зовсім трохи — вирішити, хто з нас існує, а хто є уявою.

— Так. Але я б не волів заглядати в кінець книжки відразу, як це зробив маестро.

— Не суди його. Цей вчинок — не більше, ніж результат нелінійності…