Любко Дереш - Архе

— Сюди, сюди, до мене! — підкликає маестро. Рукою він тримає невидиму нитку. Він відчуває, як уся неозора каркаюча плахта летить за одним птахом. Варто не відри вати погляду від очей тої найпершої ворони, і всі решта опиняються у нього на вуздечці.

Ворони повільно завертають. Вони вловили вихор шуму, закрученого «Зорею Мендєлєєва», і тепер описують коло по уявних внутрішніх стінках. Ворони розтягуються воронкою діаметром у кільканадцять кілометрів. До самої лінії обрію, все ще видимої крізь контрастність темряви неба і останнього світла дня, до самої лінії єднання хмар і горизонту кружляють ворони. Центром циклону, що утворив їх лет, стає дах будинку: циркулюючий кокон звуку, а в ньому шестеро людей під самісіньким небом. Ґєлчання птахів стає гучнішим. Маестро повільно, плавно завертає зграю у чимраз щільніше коло, радіус якого зменшується до кількох кілометрів. Сила просто розносить маестро на шматочки, він відчуває кожен клаптик простору всередині цього вихору. Плавними рухами маестро надає птахам прискорення, наче переганяє розігріті невидимі маси чогось текучого і нечіткого, але виразно присутнього.

Маестро здіймає руки над головою, наче посуваючи ту масу гарячого повітря на себе, і ворони, на яких націлений його погляд, розвертаються прямісінько в керунку даху.

— Зсуф! Зсуф! Зсуф! — викрикує маестро, криючи шум «Звєзди Мендєлєєва», шум крил, перегукуючи навіть шум каркання. Він помічає, як зсувається і зсувається, зсу фається і зсуфається чимраз далі від цього даху, чує наближення маси вороння, яка знаменує близькість пере ходу.

— Зсуф! Зсуф! Зсуф! — викрикує маестро, криючи шум «Звєзди Мендєлєєва», шум крил, перегукуючи навіть шум каркання. Він помічає, як зсувається і зсувається, зсу фається і зсуфається чимраз далі від цього даху, чує наближення маси вороння, яка знаменує близькість пере ходу і зауважує, як реальність довкола закручується петлями повторів. Речення повторюються один до одного, бо це зсуф, насувається великий — Зсуф! Зсуф! Зсуф! — викрикує маестро, криючи шум «Звєзди Мендєлєєва», шум крил, перегукуючи навіть шум каркання. Він помічає, як зсувається і зсувається, зсу фається і зсуфається чимраз далі від цього даху, чує наближення маси вороння, яка знаменує близькість пере ходу і зауважує, як реальність довкола закручується петлями повторів. Речення повторюються один до одного, бо це зсуф, насувається великий Zsuf, Інше, Несхоже, vin mozhe peremykastysja z plasta na plast, zmushuvaty svidomistj zsufatysja u Nevidome, u pravo i у ліво, latynycja і кирилиця, але перш за все — не спускати очей з ворон, аби не погрузнути в галюцинозі. Маестро завмирає нер у хомо.

П етл і. Він бачить, як думки чіпляються за літери.

Маестро не рухаючись відходить убік. Ворони влі тають на дах і перед очима стає чорно, чорно чорно, чорно чорно пречорно від чорного вороння, від чорних лискучих живих очей, від сотень вологих нічних очей, від чорних воронячих пер, чорного шуму, чорного шрифту, чорних чорних літер, і маестро відчуває, як він губиться, топиться в чор ному, і він відчуває сяючий шквал шуму, вздовж якого, вглиб якого, всередині якого мов у тунелі летять птахи. — Ґдє ми? — долинає чийсь голос, і наростає вітер. Гусне ніч. Ніч і вітер. Ніч і вітер. Вуха от от луснуть від свисту. Реве ніч і вітер. Із напівзап лющеними (ніч і вітер) очима маестро біжить (ніч і вітер) до краю даху, пробивається крізь (ніч і вітер) туге живе пір’я і стрибає у а л е з а м і с т ь о ч і к у в а н о г о п а д і н н я, з а м і с т ь з л и т т я з і с в о є ю с т и х і є ю, з д и к и м в і т р о м, с т у п а є н а с т и х і ю д о т и ч н у, о д н а к я в н о ч у ж у — н а з е м л ю.

Т у т, н а В а п н я к у, о г л у ш л и в о т и х о. О с л і п л ю ю ч е с в і т л о.

— Здоров, — кажу я, коли його очі звикають до нового фокусу і знову можуть збирати букви у слово.

Маестро роздивляється довкола.

Бачить мох, бачить зелену травичку і бачить мушельки слимачків. Це Вапняк. Тут свіжо і легко.

— Так шо? Вже весна?! — запитує маестро і починає дико реготати коли історія закінчена, маестро шкіриться:

— Ну що ж, тепер я впевнено кажу, що мій «Неопубл» відбувся як такий. Но, з другого боку, говорить, що він відбувся, — це знову ж возвращатися до лінійності. Тому кажу: відбувається і відбуватиметься. Але іменно зараз його немає. Не існує більше нічого і нікого, крім Вапняка і нас.

Як ви льогко можете пересвідчитися, нас тепер троє. Да а а, кстаті, я завжди щитав, шо світ можна звести до трьох слів: СЕКС, БОКС і ДЖАЗ…

— Причому, — додає Терезка, — вони вільно перетікають одне в одне: секс — це, як правило, бокс… або джаз… — …або до трьох літер: Х, У, Й, — закінчує маестро й обводить нас переможним поглядом.