Любко Дереш - Архе

Нарешті відірвав погляд, відчуваючи, що можу знову загубитися між відтінками її барви й опинитися в закинутому домі з виписаним під трафаретку світом.

— Ей, ти! Вино бухаєш? — спитав мене якийсь чувак досить епатуючого прикиду й дикої зачіски.

Я кивнув.

— Шо, приторчав? — спитав чувак, киваючи на троянду. — Гляди ж, не задивися знову.

Чувак витяг з за пазухи плящину портвейну, відкор кував її зубами, сплюнув пластиковий корок на землю й відважив міцний ковток у горлянку.

— Астат, — представився добродій, але, побачивши, що відбилося на моєму обличчі, вишкірився:

— Шутка. Краще зви просто чуваком. Або маестром. То ти бухаєш?

Я кивнув і ликнув портвейну.

— А шо, Астата з Вами немає?

Маестро коротко реготнув. — І не було! І не буде во віки віків. Амінь, ріднесенький:

Астат — ето я.

Він знову передав пійло мені:

— На он, краще випий. І ходи, з Дерешом познайомишся. g і так ти опинився ось тута? — недовірливо перепитує Терезка.

— Саме так. При певних обставинах вираз «Слова — це світ, а світ — це слово» мають феноменальну силу до пробудження.

— Ти, Мендєлєєв, мені чимось нагадуєш мого друга Антона. Може, ти, Дереш, приревнував мене до нього?

Я дещо знітився — устами дитини гундосить істина.

— Ну… трішки. Але Антон — це, як ти розумієш, не більше, ніж тінь від Джима Мендєлєєва. Антон створений у… гм, у тісній співпраці з Дімкою. Вкидуєшся? А взагалі, ніхто нікого не робив. Це все суть відлуння. Echoes. Дмитро самим своїм існуванням породив ехо у моєму тексті. Як попередні мої героїні перегукуються з тобою.

— То в тебе були дівчата й до мене?! І ти нічого не казав?!

Я вдаю, буцім ніяковію.

— Гаразд, — м’якне вона. — Жартую. Але основну думку я вловила. Все є відлунням нічого, так?

— Точно!

Терезка хоче щось додати, але передумує. Вона дивиться на Мендєлєєва і наче зауважує невидимі зміни.

— Отож, друзі, — каже хімік, погладжуючи бороду. — Як уже було сказано, Бог — великий любитель парадоксів.

Мир вашій безодні. Бувайте с в і т л о Дмитра не стало. Я ахнув і не зауважив. От де дра матургія.

— Ні х х хуя собі! — видихає маестро. — Я тоже так хочу… Але ше почекаю. Вам навєрняка інтересно взнати деякі особєнності моєї фантазії, частинкою которої, кстаті, є й ви. Зокрема, яким, Дереш, буде твоє ізумлєніє, мені цікаво, коли ти дізнаєшся, що тебе придумав лічно я?

6 і 1

Маестро всюди бажаний гість — саме тому зараз він вагається, де зависнути далі.

Він ходить під дощами Львова, щомиті й скрізь віднахо дить колумбові яйця. Маестро — це людина ідей. Він бризкає ними, наче мокрими пальцями. Тому пучки пальців у нього завжди м’ятні.

Сидячи на лавці навпроти Друкарської Академії, він мружиться лагідному сонечку, що пробивається крізь голе гілля на його писок. Він прислухається, як топляться в щебеті горобці. Ще ніколи пташки не вар’ювали так рано — ледве березень, а з погодою робиться щось таке, від чого свербить верещати й кидатись на радощах під трамвай № 7.

Маестро до певної (для декого — лякаючої) міри є моржем. Надворі плюс три, а він сидить на вітрі у тонкій вітрянці й смугастій матросці і є собі, як кажуть, на приколі.

Поруч, на лавці, лежить валіза з двома блискучими замками. Всередині є капа ґобелен з вигаптуваним оленем біля годівниці — нею маестро накривається, коли ночує влітку десь на будові чи в парку. Крім капи, у валізі лежать ліхтарик і порепаний негодою ґросбух. На обкладинці тушшю написано:

А.М. Давихам. Неопубл Вулицею проїжджає деренчливий, гуркотливий і шалено радісний трамвай. Маестро проводить його втихомиреним поглядом бодгісатви, дістає з кишені пачку папірос «Екс прес 22», ударом пальця по денці вилуджує одну, витрушує Nothing’s gonna change the world Marilyn Manson трохи тютюну, вставляє між губ і закурює. На Ратуші б’є восьму. — Із самого ранку над Гаваною стояло чисте небо, і ніщо не могло зіпсувати рибалки, — каже маестро й випускає дим.

Поруч, у вікнах пожежної частини божевільно яскраво блищить вранішнє сонце. За спиною наголошує на глибині неба телебашта Високого Замку. У затінку, схожа на результат трильйона чаклувань, лежить купа талого снігу.

Маестро відчуває: його очікують великі справи. Він такий дужий, що, варто напружитись, і букви довкола нього вилягають у курсиві, наче польова трава.

Подумки він перебирає знайомих, з якими можна було б влаштувати щось шалене. 1 і 4 Можна трохи зависнути в панків з ізоляторного заводу.