Любко Дереш - Архе

— Що це? — питає вона. — Просто шалено! Невже?.. мене НЕ МОЖЕ так щурити!

— Ти видиш?

Тереза не тратить сил на описи, просто каже:

— ВСЕ НАСТІЛЬКИ БУКВАЛЬНО!.. Ха ха ха, як класно! Так просто! Уяви собі: шо би ти зараз не казав, я все розумію добре, як ніколи! Виявляється, Все настільки просте, таке ОДНОЧАСНЕ… О, довкола якісь молекули.

Перетікають у різні форми… АГАААА! ЯСНО! Оце клас!

ЦЕ В Е ЛИКО!

— Вааааааааа! — кричить Буба. — Вааааааааааа!

— Поглянь на себе, Буба, тільки не лякайся. Це літери!

Ми з таких і складаємося.

— Я — не літера! Я — не літера! — долинають Бубині крики. — Я не можу бути буквою! Я не такий! Я СПРАВ

ЖНІЙ!!!

— Ну звичайно, — іронізує Антон. — А ти, мала, тримайся.

Це ж тільки g Що це було? Терезка роззирається. Довкола знову зависи літер. Вона силкується пригадати, де був її погляд секунду назад. Очний сплеск.

Простір. Не букви. Сріблясті молекули. Молекули живі.

Піняться.

— Мені все розпливається. Мені тоне фокус. Тебе очі не печуть?

— Нє. Тобі теж зараз пройде. Зосередься на смугах.

Бачиш їх? Згрупуй літери у смуги. Спробуй. Схоже на рівчаки, світлі і темні. Знайшла?

— Бачу.

— Це ти бачиш свої вії крізь архе. Зосередься на темних зернятах. Розпружся… обережно на коми.

— Бачу шось темне… трохи двоїться…

— А тепер виверни те, що бачиш.

— О Господи, ЦЕ Ж НЕМОЖЛИВО!!!

— Давай давай. Вивертай!

— Бути такого не може!!! Та тут ціла щілина між світами!

А он ще одна! Ціла пустеля горизонтів!

— Не фіксуйся. Це тільки пунктуація. Точки напру женості Архе. Краще фокусуй себе на рядках! Вони довгі довгі, і горизонтальні — У у у ух ти!!! Ну ти й сказанув! Мені аж дух захопило: го ри з онт аль н і… Ціла пустеля горизонтів!

— Не фіксуйсь, а то філолологом станеш!

— ОгоГОгоГО!!! ЛОГОГОЛОГОМ?!! Але мене малі монить! Я все зрозуміла! Як влучно! Та я просто не ві і і ірю! Уааааа!

— Сприймай це відсторонено. Ніби книгу читаєш. Просто пірни — Вау! Вау! Я вийшла! Вийшла на це! Я вивернула, Антон! Це тощо! ТОЩО! Я ЗРОЗУМІЛА! ЦЕ ТОЩО!

ОН ВОНО ЩО!!!

ТОЩО!

— Антоне? Це ти?

Постать без чітких контурів кивнула головою, і Терезка знову замружилась. Дико кололо в очах. Пальцями розче пірила повіки, зойкнула від яскравого проміння і знову зажмурилася. Біль стихав.

Хтось сів поруч.

Терезка спробувала пригадати, що відбувалося кілька секунд назад. Здається, на цей раз щ ось цілком космі чне. Їй захотілося плакати: щойно вона знаходилася всере дині таїни, а зараз навіть не пам’ятала, у чому ж приваба загадки, яку вона виділа. Хоч убий, не пригадала би.

Залишилося хіба враження чогось страшенно потрібного.

Вона почувала себе достоту так, мовби осягнула, як наяву можна літати, але наступної ж миті все забула.

— Ти виділа плазму? — спитав Антон. — Кажи: виділа, ні?

Терезка кивнула. Перед очима пливли мокрі плями, де не де відторочені пекучими порізами світла.

— Точно пам’ятаю, шо виділа. Навіть зараз, коли згадую п ро неї, тріш ки наповнююся тим світлом. У тебе нема такого? А де цей, другий?

— Буба? Буба впав у кому. Його затягнуло десь далеко далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш.

До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Запахло димом. Довелось перебороти себе, щоб не вирвати. Антонові губи розліпилися, і він заговорив:

— Антоне? Це ти?

Постать без чітких контурів кивнула головою, і Терезка знову заплющила очі. Дико кололо світло.

Пальцями вона розчепірила повіки, зойкнула від яскра вого проміння і знову зажмурилася. Біль стихав. Хтось присів поруч.

Терезка спробувала пригадати, що ж такого небувалого відбувалося кілька секунд назад. Здається, щось геть потойбічне.

— Ми вже крапали? Ах, ми вже крапали! — згадала Терезка й зітхнула. Їй захотілося плакати: щойно вона знаходилася всередині загадки, а зараз навіть не пам’ятала, в чому ж полягала приваба тої загадки, яку вона виділа. Хоч убий, не пригадала би. Залишилося хіба враження чогось страшенно потрібного. Якщо пояснити на прикладі, то вона почувала себе так, мовби на секунду осягнула, як наяву можна літати, але наступної миті все забула.

— Ти виділа плазму? — спитав Антон. — Кажи: виділа, ні?

Перед очима пливли мокрі плями, де не де відторочені пекучими зрізами світла.

— Точно пам’ятаю, ш о виділа… Ого! Наві ть зараз, коли згадую про неї, трішки ніби наповнююся нею. У тебе нема такого?.. Слухай, а де цей другий?