Валерій Лапікура - Короп по-чорнобильськи

З’ясувалося, що шановний Янкель - банкрут!

Розповідав Сафрін і про Іцика Літмана, котрий дуже любив усім розпоряджатися і всіма керувати. Це у нього було від народження. Нічого дивного, що хелмські євреї обрали його головою кагалу. А потім переобрали і ще, і ще, і ще…

Якогось дня приїздить до Хелма племінник поважаного голови. А оскільки він у цьому місті був уперше, та й на додачу забув удома дядькову адресу, то зупинив першого-ліпшого єврея і запитав його, як знайти Іцика Літмана.

Той підскочив, плюнув і закричав:

- Що? Іцика Літмана? Поважаного? Та він же, паскуда, злодюга, жлоб з провінції! Він же пропив усе, що ми на общину зібрали!

Здивований племінник вирішив, що має справу з божевільним і став шукати когось пристойнішого. Зайшов до крамнички, зобачив там немолодого, солідного єврея, котрий дрімав за прилавком і поцікавився дядьковою адресою.

З крамаря миттю злетів сон, він підскочив і загорлав:

- Іцик Літман вам потрібен? А бодай його нечиста сила візьме! Вициндрив з нас гроші, начебто на ремонт синагоги і поклав собі в кишеню!

Врешті решт, повністю дезорієнтований племінник втрапив до свого родича. Той прийняв його, як належить, пригостив смачним обідом, після чого юнак, нічого не пояснюючи, запитав:

- Дядьку, кажуть, ви тут голова кагалу?

- Не кажуть, а так воно і є.

- І скільки вам за це платять?

- Як це - скільки платять? Ані копійки. Це ж громадський обов’язок, честь, можна сказати.

- І все ж таки, дядьку, що ви з того обов’язку маєте, якщо не гроші?

- Як що маю? Люди мене поважають. Хіба цього замало?

Ще один типово хелмський спосіб визначення власної популярності навів у одному зі своїх нарисів сам Шолом-Алейхем.

Після того, як потонув «Титанік» десь там поміж айсбергів, розголос про це пішов по всьому світу. Дійшла новина і до Хелма. А треба сказати, що один із місцевих мудрагелів на той час тинявся Європою - на світ подивитися, себе показати. І от, спало на думку цьому туристу розпустити чутку, що і він, мовляв, плив на тому «Титаніку» і разом з ним пішов на дно. Нагулявся, надивився і повернувся додому. Як з’ясувалося, чутка про його псевдозагибель встигла до Хелма набагато швидше від нього самого. Результат: дружина швиденько вискочила заміж за коханця, будинок продали за борги, а майно до нитки порозтягали сусіди.

Ходить бідолаха вулицями Хелма і скаржиться: що ж це робиться? Вже й пожартувати не можна.

- А на біса тобі було так жартувати? - дивуються люди.

- Бачите, я хотів дізнатися, як мої близькі насправді до мене ставляться.

Дізнався.

А як вам така історія: “Титанік” іде на дно, на всіх палубах крики, сльози, бійка за місця в човнах. Одне слово - ґвалт! І тут у каюту до капітана заходить незворушний хелмський рабин, котрий, на відміну від героя попередньої оповістки, таки так плив до Америки.

- Перепрошую, це ви капітан?

- Я! Кажіть, тільки швидше, бо ми тонемо.

- Так я ж про це! Є хороша порада, що вам робити.

- Давайте сюди вашу пораду!

- У вас є телеграф?

- Звичайно.

- І він працює?

- Уявіть собі.

- І на Нью-йоркську біржу ви щось передати можете?

- Можемо, але що?

- Як то що? “Негайно продавайте пароплав”!

Що треба для щастя пересічному єврею, навіть якщо він живе у Хелмі? Народитися, вивчитись у хедері, женитися, обсістися дітьми, дожити старості і написати заповіт. Відтак нікуди не дінешся - доведеться йти до нотаріуса.

Приходить старий хелмський єврей до місцевого нотаріуса.

- Шолом алейхем, ви нотаріус?

- А чи ви не знаєте? Так!

- Справжній?

- Справніше не буває.

- А диплом у вас є?

- Онде на стінці висить.

- А подивитися можна?

- Дивіться!

- Диплом наче справжній. А печатка у вас є?

- Звісно є.

- Справжня?

- Справжня.

- А де вона?

- У сейфі.

- А подивитися можна?

- Хвилиночку!… Нате, дивіться.

- Печатка наче справжня.

- Все? Чи ще щось?

- А гербовий папір у вас є?

- Є! Справжній! З водяними знаками! Нате, дивіться!

- Папір наче справжній. То що, можна складати заповіт?

- Це ви мене питаєте? Ось стіл, ось папір, ось ручка. Сідайте пишіть, а як щось незрозуміло, я підкажу.

Старий сідає за стіл, пише одне слово “заповіт”, потім замислюється і нарешті запитує:

- Скажіть, а “нікому нічого” - що писати разом, а що окремо?

Ватикан, кінець ХІХ століття, на прийом до тодішнього Папи Римського приходять два євреї. У канцелярії їх запитують: