Улас Самчук - Волинь

Почали підводи зі села в «наряд» брати. Селяни це стійкою звуть. Заберуть підводу до штабу, поставлять на добу, і дощ не дощ, сніг не сніг, стій, чапи, поки який хлюст зі сестрою на гулянку не зволить проїхатись. А спробуй, слово скажи… Морда твоя тріщатиме, бо така нечисть запальна, мов порох. Нерви… Все нерви. Безсонні ночі з бабами. Одеколон, що пили, мов воду. Спирт зі шпиталів сестри викрадали і пропивали, лярви прокляті.

Це твориться по цілому запіллі фронту. А там на фронті тисячі тисяч вмирає. Кров ллється, де тільки глянь. І це бачить дядько і кожна дитина. «Паничики» — стало лайкою.

— Ех, — каже, бувало, Матвій, — хоч і кажуть, що не буде з Івана пана, але я думаю, що з кожного Івана ліпший був би пан, як оті хлюстх… Нема в них крові живої. Шкіра їх поту ніколи не пропускала, а піт з'їсть людину. Працею вигониться піт з нутра…

Ого. Матвій навіть і до такого дійшов. І як не дійти. Хіба ж людина дерево чи тварина безмовна. Хіба ж йому очі не так на світ дввляться, як у мудрого сотворіння, що бачить біле, чорне, добро і зло?

От тільки життя сутужне пішло. Сніги ранні вергнули з неба. Маршові роти йдуть тьма-тьмою без настанку і кінця. До Матвгєвої «халупи» десяток впхнуть і повернутись ніде.

Сім душ своїх, десять чужих… Сідають і так сидячи сплять. Дихати нема чим. Коли б хоч махорнею не чадили.

Вечором плиту розпалять, «кип'яток» на чай варять, жлуктять кацапи по двадцять шклянок чаю. Цукру досить. Володька за булками пошлють. Сам Матвій у самий кут заб'ється, десь на піч. Там справжня лазня. За махорчаним димом його зовсім і не видно. Настя коло плити душиться. Груди її диму не переносять. Кашель усі нутрощі вириває.

Москалики просять:

— Купі, матушка, палатку. Дьошово. Полтіннік даш і бєрі.

— Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили, що й не знаємо, де їх дівати.

— Трідцать капєєк дай і бері… Всьо одно на фронте брошу…

— Та кажу ж, що нема куди дівати. Ось дивіться, у нас усе з палаток. І штанята лобурям з палаток поробила. І старого палатками вбрала, і сама з ніг до голови в палатках…

— Ех!.. Нєгдє і картішкі сигарнуть-та!.. Скотская, мать єйо попєрьок, жість! Хахли нє умєють жіть… Багатиє, а дуракі…

— Зачєм, атєц, ізбу такую вистроіл? Лесу, что ль, мала'ть? — виспівує ярославець.

— Ми тільки у тисячу дев'ятсот тринадцятому году сюди перебралися, — вибачливо і старанно заявляє Матвій десь з-за хмар, з найвищого престолу хатини. — «Невмоготу» було все разом. Банк платили, довги великі мали, проценти сплачували. Думали, це все «на врем'я» тільки, а тут війна «грянула»…

— А тж і вайну по шапкє… Строй і толька… й, — додає в'ятчак.

— Недзя. Старий вже я. Сам усього не попну. Всі «плотники» на фронті, а з бабами яка робота…

— Вєстіма, — замикає саратовець, — Куда там у вайну. Кой чорт у вайну работ занятся хатіт… А нам-та вот плажітся некуда… Вот жість, тєтка єя с ума сашла… На что матушка кржхтєла, када ріділа?.. Вот уже етава нікак не ждала, чтоб нам і картішкі разлажіть нєгдє била…

— Ех, Валинь, гром єя бей, проклятую! — лютує ряза-нець, — У нас-та… Вабче Хахландія нє страна, а нсдара-зумлєніє… На кой чорт защіщать єйо… Рязань мая далеко… Пусть єйо нємец берьот!..

П'ють чай. Перед кожним міюечок цукру. Заїдають булочками. До чаю яблучка кришать. Хахландію останніми словами здоблять, Матвієві хатчину «в щепкі розпльовують» і все «угли радния» згадують. Кожному, видно, своє нав'мі…

Матвія духота з печі жене, дим очі вигризає. Але й на полу місця нема. Його дебела постать страждає. Кості за день досить натрудяться і нема де розікласти їх для відпочинку.

На полу в куті дебелий вояк розлютився, розклав «вєщевой мєшок», виймає сало і їсть. Матвій підсідає до нього й вибачливо пояснює, чому він таку малу хату має. Не можна було, мовляв. Це вже на третьому місці будується.

Вояк доїв добрий шмат сала і собі почав.

— Теє, — починає він з протягом. Видно, полтавець… — От ти там білобрисий, — тикає він пальцем у рязанця… — Чово так розкодкудахтався? Якого чорта халяву свою з рідкими вусами дереш… Волинь ти лаєш, Хахландію розносиш… А зря… Жалко, чорт бери, що топчется ти тут своїми клишавими лапами. Старика от ругаєш… Але коли, так сказати, правду за чуба взяти, та тобі одному з другим перед балами твоїми поставити, то вийде, що ти один з другим тільки й життя взнав, що тут. Нє-нє. Не дуйся. Оце ти в себе коли бачив? — згріб полтавець у широку долоню торбину цукру і потрусив нею над головою… — Дулю ти в себе бачив. Чаєм без сахару заливався та жер тюру. Да, да! Не протестуй! Тєрпєніє! Злість мене бере, що ви, сукини сини, влізете в чужу хату і вдаєте, що гаспада якісь… А дома в курятнику коптився, при лучині воші лущив, на полатях боки відлежував. Ось тобі зайдеш у якій-небудь Рязанщині… Міхайловка, чи Вшіловка, чи якась Розплюєвка в лісах заборсалась. Ізба стоїть. Уліз і не знаєш куди. Чад, бруд. Свиня тут же рядочком рилом мудрості розводить. Далі податі. Двоетажна така тобі хванаберія на двадцять душ, як у тюрмі. Йдуть спати і. батько наказує синові: ти вот, Мішка-та, не трясі са снахой цєлу ночь… Вам би всьо, щенкам, куралєсіть!.. — Щоб не змилитись, бо мати у лаптях спить… Да, да! Не валнуйсь, не валнуйсь… Бачу, дмешся, правда очі тобі коле.