Улас Самчук - Волинь

Почалося нове життя в сусідстві фронту. Гарматні перегроми поволі стали улюбленою музикою… Село жило війною. Школа втікла… Зграї дітвори пасуть по лішниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи, наступають, варять «у кухні» і дістають порції.

Осінь швидко минає. Шляхом снують обози, літають козаки зі штабу корпусу, що зупинився й осів у Жолобках.

Розпочинається попит на овес та сіно. «Ага, — думає Матвій. — Уже не йдуть самі до них, не просять. А скільки то знищили того вівса»…

Матвієві, отому мужикові, що має поломлені працею руки, мозолі в долонях, відколи їх носить; ті очі, де безодня змагання, муки, впертості. Йому все ясне. Він бачить, мов на долоні, цілу подію і не тяжко розумному окові оцінити її. Бачить і знає людей — чужих і своїх… І він казав:

— Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росії хазяїна!.. А без нього все «нипочом»…

Це був тяжкий і суворий присуд. Але іншого в Матвія не знайшлося. Військо, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. І та руйнуюча сила переважила над тими, що снажились і вибивались зі сил, справною та твердою рукою тримали стерно гігантського корабля.

— Кров така, — Казав він. — Татарська!..

У Суражі за Шумськом «база поповнення». Тонка одноколійка зв'язує її з Острогом. Гарматний говір не вмовкає. Пішли «маршові роти» на «пополнєніє». Тилявка на середині дороги між фронтом і запасовою базою. Майже кожного дня надвечір діти зриваються з гамором і женуться під жолобецький ліс.

— Москалі йдуть!..

Знайомі незабутні слова. А з лісу висуваються роти — одна за другою, без крику і пісень. Це ж не «перві бої». Тепер ідуть бородаті сибіряки, молоденькі кацапчуки з Рязані, Вологди, В'ятки, хто знає, з яких країв, яких земель. Раси, говори, барви…

У Тилявці нічліг. «Квартир'єри» розписують на воротах крейдою: 5, 10, 15, як де. До Матвієвої хатинки втискали від 5 до 12. Менше не можна було, більше не влазить.

По приході в село «роти» розпочинають торгівлю. Новенькі «сапагі, палатки», ватові «фуфайкі», штани, в'язані «кальсони». Салдат і душу чорту продасть! Да! Міняють на старе, продають, за що тільки можуть.

— Старік! Мєняй сапагі!.. Давай какіє-нєбуть, ліш би на ногу абуть…

— А вам же…

— Плювать. У Крем'янце новия дадут. Нє пустять умірать у старих…

І міняли. На дрантя, на непотріб з доплатою «два цєлкових». А роти виходять зі села, мов ограбовані. Відходять і не вертаються. Полон, смерть, ранения… З Крем'янця потяги тягнуться і «маршові роти» розвозять по «тилу» каліками. В полон гатили тисячі. Землю кістками забрукували.

Що ближче зима, то більше в селі «фуражирів». Уже й на солому попит. Ячмінь також у моду пішов.

Продав Матвій перші п'ятдесят пудів вівса по «руб і двадцять». Ну, це вже ціна, але й ще не справжня. Фуражир білий папір до підпису тиче Матвієві.

— То ні, господин фуражир. Не підпишу.

— Піші, атєц. Усьо равно… Піші!

— Ее, нє… Не можу. Характер не дозволить.

— Крутой ти дєдя. Ну, ладна…

І пише розписку з ціною два рублі за пуд. Дивиться на те Матвій: нечесний пішов народ. Але… І підписав.

— Нє бось, атєц. Нікто тєбя нє тронєт. А жіть і нам нада.

— Крадуть, аж курить, — казав після Матвій. — Краде, хто може. Мільйони злодюг… Не буде добра, ох, не буде.

А фуражири, офіцери обозів впасені, мов кабани. Матвіїв знайомий, з білими вусиками «батареєць», завжди наїжджає за вівсом, ячменем, соломою. Заночує, замовить курку, заплатить добрі гропгі. Вечором чай жлуктить, «Кузьму Крючкова» розкурює.

— Ех, жість, жість! — вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому серед хати кулі. — Віжу, атєц, ти на всьо свой глаз імєєш… Панімаю… Но вайна сволоч разлажіла рускава челавєка… Кутєрма пашла… Гнійот наш челавєк…

— Бо нема хазяїна… От воно! — відповідає певно Матвій.

— Да. Может, ти і прав. Царішка наш растерялся… Вот би тєбя, атєц, на царя… Аа!

«Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!» — думав Матвій. Він такого зовсім не мав на думці. Цар царем. Царя ніхто й не вважав господарем. Цар собі цар. Сидить і царює, от ніби архірей при Службі Божій у церкві. Господарі інші — міністри всілякі. Але ті нінащо звелися. Хто знає, що за міністри там, але армію паничиками білоручками, що ні бе, ні ме не тямлять, запхали. Лізе тобі отаке в окулярах з тоненьким носиком — хлюст хлюстом… Тут огонь, смерть, а воно з «сестрами» (теж, прости Господи, слово споганили) розгул творить… Пошли таке в бій. Дай в його команду народ. А ними всі штаби, всі обози запхані. Цигарки, перстені на пальчиках, сестри, подушки… Тьху! — теж вояки!