Улас Самчук - Волинь

І він сумлінно виконує свої обов'язки. Головне, що його дратує і сердить, — поводження дівок. Бо ж що за розмазаний! народ. Дома і зуби скалять і гиржать, мов лошиці, на цілеї поле, що аж під Жолобецький ліс чути. А тут ось кілька годин прикрішого життя, і зараз — плач, сморкания, нарікання.

З'явилися знов москалі, жартують, як завжди. Дівки надуті, і їм тепер не до жартів. Але ті товчуться тут весь час. Володько йде оглядати околицю. Пробрався через табір, зауважив примітки, по яких має вертатися назад. За табором долина і жидівське окописько. Огорожа навколо розбита. Дошки на могилах подекуди повиривані. Сторчать одні кам'яні плити. А мертвим що? Хай там воюють, мруть. Тут їм затишно, тихо. Он хата одинока, брудна з відчиненим вікном. У вікні голова довгобородого, зовсім білого, жида. На голові у нього ярмулка і чорна маленька коробочка. На плечі накинена пасмужиста хуста. Постать старого безупинно, мов, вагалко годинника, хитається.

Після гамору і метушні табору, цей кут з мертвими і старим дивним жидом видається Володькові якимсь надзвичайним і загадковим. Кам'яні гладенькі плити, дивні написе, яких нізащо, хоч би луснув, не прочитаєш. Ось тут хіба Хаїм Цаль, поважний громадянин містечка Шумська, склав свої метушливі кості. Як дивно… Як дійсно дивно. Все навкруги таке дивне, зовсім інакше, як було колись.

І мимохіть пригадав минулу ніч, блукання між возами й огнями, старого «галіціяна», що плював у вогонь. Згадав ще раз діда Юхима. От цікаво, чи живе він ще… Згадав прогульку з ним у ту туманну пахучу долину, коли йому щеміли утомою слабі ноги. Пригадує виразно, як дід казав про війну. Невже він знав, що буде війна? А батькові сни.

Але чому він, малий Володько, має все згадувати, помічати кожну дрібницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати події, дні, настрій їх? Тут ось тисячі тисяч народу. Чи задумується ще хтось, крім нього, над цим? Зі всіх йому знайомих, крім батька й отого старого з люлькою, що плював у вогонь, напевно, ніхто! Як його бути байдужим, боятися і бігти, упасти і плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вівця до череди. Ні ж… Через голову лізе думка, що піднімає, мов вага, усе, що ловлять зором очі, і важить, цінить. Очі горять не даремно і не даремно бачать дороге чарівне світло і барви його усі, що розлиті скрізь, куди не ступить нога.

І чи ж не бачить Володько, що на його очах твориться щось-таки незвичайне, щось дійсно велике. Він родився в такому-то році в глухому закуті світу і, здавалося, все життя мине перед ним, мов струм води спокійної річки. І ні. Сталося так, що він побачить дію, яка твориться раз на віки, яка перетне старий світ і відхилить завісу в новий. І невже Володько має увійти туди першим — ні, одним з перших? Мабуть, так. Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться і виростуть нові люди, але не будуть бачити вони ні отих москалів, ні отих коней, ні галіціянів в капелюхах з люльками, ні таборів… І будуть вони заздрити тим, що колись метушилися, пружились і вмирали. «І все, що бачив ти, запиши», — казав дід Юхим, — «а ті будуть вечорами читати і жахатимуться і думатимуть». Зле було, але сяйво вогнів і перегуки гирл гарматних і ворох обня, якої світ не бачив — це ж не дійсність. Це ж, чоловіче, казка. А що є більш привабливого від казки?

А Володько сам переживав ту казку, бачив її очима, торкався цілою істотою її змісту і переболів кожне її слово, писане вогнем і кров'ю. Не раз, бувало, ходив на місце бойовища. (На Валах у Дермані). Казали люди, там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб вловити постаті, які десь далеко, далеко в мороці минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив кості, вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею навідмах тяла… Хтось і по ній галазднув шаблюкою, впала до землі й увійшла в неї, тільки кістка лишилась валятися. Знаходив і речі. На «придатку» в Тилявці виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загін витяв упень ляхів. Шабля груба, гнута, тяжка.

І це було так давно. Тільки книги одні згадують ті часи і барвно про них розповідають. А більш нічого. А це ж ось перед очима. Це не оповідання, не сон. Це дійсність. Бачив, як рускі лізлм водхамм в Карпати, щоб там зложитж білі кості. Бралм Австрію, Львів, Перемишль, під Краків сягнули. Перемагали і зникали…

Здорові, вибрані були люди. Співали весь час, танцювали. І там десь лягли. Ходили в Польщу, боронили Варщаву, грузли в Мазурських багнах, гинули в Августовських лісах. Ех, і полки ж були. Сибіряки, «стрілкових полків», латиші, китайці, черкеські полки, кубанські сотні, донці.