Улас Самчук - Волинь

Володько не буде отак собі сире молоко пити. Він ось має чудесну бляху, яку знайшов отам коло московського обозу. Положить її, поставить на неї консервну бляшанку. Ну, ось бачите. Огонь горить і молоко пражиться. А хіба йому язик втече, як трохи почекає.

— О, о, Володьку! Молоко перевернулось!.. А бодай ти згоріла, сама бляхо! Не треба її лаяти, бо вона й сама згоріла. Як може чоловік знати, що та бляха з якогось такого заліза, яке (халєра паршива) взяло та й згоріло. Бляшанка провалилась, перекинулась. Молоко все на вогонь… Ах!..

Володько рятує огонь. Коби хоч вогонь був, а він уже якось переспить цю ніч і без молока. Кладе солому, сухі тріски… Огонь прорвався знов, і знов весело від нього стало. Молоко шипить собі по землі, яка поволі втягає його в себе.

Кузьмова червонощока й кароока моргуха Христя реготом зайшлася. Володько глянув на неї недобрим оком. Чого то, мовляв, скалити зуби…

Але вона не тільки реготала. Ні. Вона взяла свою бляшанку, пішла між корови. Ті, небораки, також тут навкруги скупчились, жують широкими губами і з байдужими очима, думають, мабуть, до безконечності дурну думу. Скоро зациркало у бляшанку пружними струмками молоко, і по хвилі Володько знов примощував до огню свою порцію. Вперся. Раз казав, що сирого молока не п'є, то, значить, не п'є… І на цей раз таки перепер. Молоко закипіло, а Христя по-своєму раділа також. Хто знає, чи й не сподобався їй отой самий дивачок Володько… Хто знає…

Вечір не забарився довго. Огні у таборі поширились, пояснішали. При сусідньому вогнищі сидить на комердяці сухий довгов'язий дядько, курить люльку і плює в огонь. Володько покинув дівок і підійшов до нього.

— Я знов до вас. Бачите, ми вибрались з дому з худобою наперед… Наші завтра приїдуть… Нічого з собою не маємо… Чи не сказали б ви мені, дядьку, де тут дрова на вогонь беруть…

Дядько не відповів одразу. Ні. Він перш усього вийняв з рота люльку, сплюнув, приплющивши очі, в огонь, повернув голову до Володька.

— Що? — проговорив уривно. Володько мусів ще раз повторити своє прохання…

— А ти ж відай?..

— З Тилявки?.. Хм… А далеко там війна?..

— По правді сказати, не знаю. Як ми виходили, кажуть, за Крем'яйцем ще була?

— Еге? Тьху! — і затягнувся. Володько ніяковіє. Якийсь дивний чоловік… Жінка його, що проказувала «Отче наш», мабуть, спить. Дитина також, мабуть, спить. А він от сидить і журиться, а може, й не журиться, бо ж вираз лип» його не сумний. Віз з будою стоїть. Коло нього пара коней і корова. Під возом цебрик. До полудрабка підвішена дійниця.

— Є у тебе отець? — зненацька, не виймаючи з рота люльки, проговорив дядько…

— Є, — коротко відповів Володько.

— На війні?..

— Еее, де там… — заперечив Володько так, ніби йому навіть і в голову не йде, як його «отець» могли на війні бути…

— А брат є?

І чого він хоче? Нащо йому все знати?

— Двох маю…

— На війні?..

— Дома. Старшого, певно, скоро заберуть…

— То ти щасливий. Усі дома… А я от думаю… Сиджу і думаю. От як навкруги багато люду… Все люди, все люди… А я… Мав і я, голубе, трьох синів. Забрали. Сеся, що в буді, невістка з дітинов. Ади, семий рік має… Старшого мого… Десь, кажуть, ніби в полон попав і на Сибір погнали… В Сибір… Менші обидва самі пішли… Хотівєм, єк то кажуть, в люди вівести… Хотівєм, ади, світ показати їм. На гімназію до міста післав. Ет! — і старий махнув рукою… — Училисі. Прийшла війна. Оба, диви, у січові стрільці подалися. І тепер — хіба я знаю?

Володько зовсім не мав бажання слухати історію його роду. Але вираз і мова старого такі щирі, такі прості, що хлопець присів до нього і слухає. Старий розповів про своє життя-буття. Згадував кілька разів слово Україна. Володько слухав, але більше з пошани до нього, як з цікавості. Він потребує дерева на вогонь. А старий, видно, не має з ким поділитися своїми думками. Говорить з ним, мов зі старим. І чомусь пригадав Володько діда Юхима, його пасіху, його господу зі садом і черешнями…

Як то вони сиділи тоді у траві і читали… Ах, як то давно було.

На вогні горять широкі почорнілі дошки з жидівськими написами.

— Ви де набрели тих дров? — питає Володько…

— Тотих?

— Еге?

— Там. Там он окописько… Вояки розбили частокіл… Нема ж чим палити. Змерзнемо без ватри. Пішли й, хай Бог простить, мертвих обікрали… Мертвих не мож поганити… Але — що ж…

— А більше тут ніде не дістану дров? Старий похитав головою. При цьому не відривав погляду з огню, ніби там читав що…

— Я там маю досить. Візьми собі… Візьми, візьми, хлопче!..