Улас Самчук - Волинь

Ах, яка це тяжка, черевата книжисько. «Ніва». Так. Це річник «Ніви» у твердих палітурках. Скільки в ній картин, віршів, оповідань, реклам. Цю річ дійсно мусить він переглянути, ще раз востаннє, поки огонь не зжере її трупа і вітер не розвіє шматочки попелу по оцих-о полях.

Зіп'явся над огнем, присівши на пальцях. У колінах мліють ноги. Скинув з голови старого кашкета, положив на землі і сів на ньому. Це вигідніше. Один за другим розбирає хлопець свеї цінні, награбовані скарби і нелегкою рукою віддає їх на знищення. «Ніва» тим часом дала йому те останнє, що могла в такий короткий час дати, поки і сама, без спротиву і нарікань, лягла на ложе небуття.

І коли згас її останній листочок, а ворохобний, мінливий попіл швидко набирав барви вічної пітьми, Володько впер лікті в коліна й обняв долонями підборіддя.

Що він думав? Що в такий час можна думати? За плечима серіями гриміли гармати і, може, в цей саме мент серіями летіли в повітря двоногі «корони Божого творіння».

І дивно, що у цей мент Володько не відчував ні жалю, ні співчуття, ні страху. Йому було навіть весело. Одно тільки дошкульно ворохобило його душевну рівновагу — стан батька. Володько аж надто добре розумів і відчував його.

Він навіть по-варварськи дав вогневі пожерти книги, які вже рахував своїми і які, іншим разом, не випустив би зі своїх цупких пальців так довго, поки не висмоктав би з них весь, до останньої каплі, сік і трунок. Це він зробив «для них»…

Так. Це тільки для батька, єдиного батька, якого ніхто більше не має і який є так чудесний та дужий, як сама війна.

До полудня другого дня все було по-звичайному. Шляхом ішли обози, роз'їжджались козаки. Табор стояв на місці. В полудень у таборі засурмила сурма і счинився надзвичайний рух. Зі всіх подвір'їв бігли москалі. Крик, лайки, гиржання коней. За півгодини табор рушив і розтягнувся довжелезною валкою по шляху.

За башковецьким лісом розігралась канонада. Гармата ревла безупинно. «Аж вікна бряжчать», — казали, хоча Володько ще не чув, щоб вікна бряжчали.

Матвій уже сам не знає, що далі… Дума зірвалась. Ніколи у своєму житті не плакав він, ніколи не вирвалася з його уст якась скарга. Але горе його було видиме і велике.

Уже навіть сусіди «рушають». Що робити? Всі зійшлися на нараду, але на Матвія зненацька находить впертість.

— Не поїду!.. — заявив.

— Як то? Тож козаки он нагайками гонять… Он, кажуть, з тамтого боку село підпалюють…

— Хай! Хай гонять; хай підпалюють, а я не поїду. Це вирвалось у нього з відчаєм і не так певно, як цього хотів.

— Люди!? Куди поїдемо? Що ви собі думаєте? Чи там ви хату знайдете, чи хліб? Ось вечоріє… Куди на ніч? Ну… Знаєте що? У нас худоба… Кажете, за одну ніч у нас можуть бути мадяри. Так худобу для безпеки вишлім наперед, а завтрішній ранок нам покаже, що маємо робити. Хай переженуть худобу через Шумську греблю і там чекають на нас… Добре?

— Катерино! — звернувся він до дочки. — Ти он з Володьком поженеш худобу! Збирайся, Володьку!

Він давав розпорядки, але сам не рухався. Стояв мов мур, мов викут кам'яний. Він ще не вірить, що війна прийде сюди. Його твердість і витривалість перед стихією передавалися на всіх присутніх, і ті згодилися «почекати до завтра».

Сам Матвій, ніби вмираючий, що хапається за кожний мент життя, відпихав як міг страшну розв'язку трагедії.

Але тим часом зі села надїжджали підводи тих, що вже рушили… Доїжджали до останньої Матвієвої хати і в непевності зупинялися. Здавалось, не рішалися переступити кордон села.

На Матвієвому подвір'ї повно народу. Як на тоте, гарматна тарабанщина ще збільшилась і чути навіть скорострільний огонь. Під ті клекоти говорив надривним глухим голосом Матвій. Чоловіки, жінки повитягали шиї — слухають.

— Люди! — казав він, опертий на довге грубе ціпилно, стоячи на порозі клуні. — Люди! Мої дорогії люди! Ви ж бачите, що робиться!.. — і тут повів навколо довгою, в широкім рукаві сукняного куцана, рукою, ніби намагався відкрити всім усе те, що вони бачать і не розуміють. — Чого ви спішите? Чи думаєте, що так втечете від смерті? То ж все одно, не тепер, то після десь там коло Різдва, на дорозі, серед чужих, у снігу умрем усі… А кинемо свої садиби… Ви ж знаєте: не війна страшна, а люди… Коли вийдемо з наших хат, на їх місцях стануть руїни, навіть, коли фронт сюди не дійде. Жийте тут далі! Не кидайте цих місць! Чуєте? Не кидайте тепер… Не кидайте, навіть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризіть, а бороніться, бо то ваші кубла, здобуті працею, потом, кривавою нелюдською працею. Це не гроші, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж віків вашу і ваших дідів-прадідів кров. Діти ваші ростуть і вони мають замінити вас на цих місцях… А війна, а ворог? Ворог і хоче, щоб ми всі втекли звідсіль, бо тоді прийдуть його люди і засядуть на сідалах наших батьків. Знайте, що без опору, без волі нашої, без нашого твердого слова спротиву нічого не буде… Все зникне! Нас випхнуть на шлях і, мов ту черву, затопчуть у багно… Ви ж гляньте! Верніться! Прошу вас! Худобу хай женуть, а ви верніться! Завтра… Чуєте? Вже завтра хай поїдемо!