Улас Самчук - Волинь

Матвія їжа не бере. Сон десь зник. У думці покошена і мокра конюшина, що лежить в копицях на полі. А повна така, головчаста — пудів п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублів пуд.

Метушливі люди вибиратись квапляться.

— Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблі і баста. І так по три дні стоять втікачі, поки через греблю переповзуть… А коли ще натиснули б.

— Хочете, то вибирайтесь, а мені дайте чисту годину, — сердито відповідав Матвій. Баби не одважуються самі рушити. Хай вже «він» наперед. А той «він» сидів, мов камінь і ніяка війна не зрушить його. Кілька дядьків з Тилявки не видержало і знялося. Виповзли на шлях і поряхалися в напрямі жолобецького лісу. Матвій провадив їх очима і мовчав. Що їм казати. А їх хати, вже другого дня, стояли вилущені, мов порожній стрючок. На місці дверей і вікон одні нори, а всередині, ніби буревій бушував.

Кажуть, завтра чи коли там, козаки від Івана з тамтого кінця село підпалять і люд, мов блощиці, викурять. Хай. Хай палять. Все одно.

У Матвієвій хатинці двадцять «денщиків». У печі палає огонь, смажаться кури, поросята… Двері навстежінь відчинені, долівка, мов на дорозі. Сам господар не сидів у хаті. Ходив і ходив. І коли сили спадали, приходив, брав мовчки в кулак дещо «покомлати» і відходив до клуні, до свого. вівса, до своєї машини, яку щойно два роки тому купив. Там і жив, мов горобець у стрісі.

Володько також купку марок за кури та всякі прислуги зібрав. Були сині, з «Миколою другим», зелені з «першим». Солдати якось до двора пішли і мішок яблук приперли. Висипали серед подвір'я і хто хотів, їв. Розказували, що там твориться.

Володько ніколи у дворі не був, бачив здалека велику садибу, покої. Бачив часом паничів, що з зализаними головами «спацерували» селом. Але близько не підходив, нічого спільного з ними не мав і чомусь не любив того… Не чув до них того, що, бувало, в Дермані до учнів семінарії. Ті також «чисто ходили», блискучі «козирки» кашкетів, блискучі халяви мали, але Володько сам хотів «таким бути». Нічого ліпшого не було, як бути учнем-Паничем? Ні. Прийде тобі.

— А, скажіте, пожалства… Что ет' такое? — показує на жито.

Не знає, що таке жито, а жиє ж у селі. Тьху! Руки які у них… Пальці, мов шкляні. Коли б здушив — розсипалися б… Дівки губи до червоного мажуть…

Тепер слухав, що «там» твориться, і собі пішов. Подивитись.

Сад гарний, великий. Яблуні гнуться від овочу. Скрізь, де не глянь, солдати. До яблунь поприв'язували коней. Яблука спадають просто під копита і тут чавляться.

У покоях уже всьому кінець. Лиш білі папірчики, що летять з вирваних вікон та дверей, пурхають від вітру по клумбах квітів. У палісаднику обтрощена пальма і пара кактусів. Володько відломив і собі одну цікаву, невидану, подібну на пір'їну гілку з пальми.

Після не без остраху всередину вступив. Там солдати, баби, діти. Якісь розбиті бебехи. Пух розвіяний по помості. Вирвані з одвірків двері лежать під порогом і по них топчуться.

У просторій кімнаті дзеркальна стіна. Перед нею москаль у мокрій шинелі — вус фертом, шапка на потилиці чудом засіла. Володько і свою непоказну постать перший раз на цілий зріст побачив. От чоботи, ті самі, які у батька виканючив, надто у грязюці. Аж злякався, коли глянув, Що вони на помості, колись, мабуть, навіть лакованому, стоять. А очі які смішні. Чуприна, як щітка, якою замітають. Шморгнув носом і пішов далі.

З протилежних дверей виліз ще москаль. У руках його сокира.

— Ти што, мать твою розтаку, как баришня, рило свойо расматріваєш! Вот єво!

Бах, бах! Вправо, вліво! Обух торкнувся дзеркала і те, мов розбита вода, хлюпнулось на всі боки. Бренькнули кусники шкла, а москаль кашкета збив на потилицю, ліву руку в бік упер, у правій сокира — стоїть гордо, ніби переможець великий.

Один Володько, мабуть, здивувався, решта все, що входило і виходило, більше бачило. Той, що розглядав «своє рило», до фортепіана підсів і взяв кілька акордів. Фортепіано заревіло і заповнило простір дикими згуками.

— Какой-то-сукін син сапагамі по клавішах топтался, — з серцем вирвалось у музики.

— А ти рєж! — кричить на нього той з сокирою. — Раскамарінскаво!

Той брязнув щось розгульне. Солдат сокиру за пояс заткнув, плюнув на руки так, ніби з тим сплювком усе серце виплювать хотів, і тупнув кілька незграбних присядок.

Десь взялися дівки. Закрутились шинелі, спідниці. Чоботи гупотять по помості і розкидають закарваші болота, фортепіано одчайдушне реве, пики барвою наливаються і білі зуби мигають, мов блискавки.