Улас Самчук - Волинь

— Але старий.» Подумай про діти… Роби щось. Напни що на віз і собі!.. Чуєш, як бовхає, — гуторила Настя.

— Ет, дурна ти бабо! Коли б у тебе розуму було, як у курки, то й то більше голова твоя варила б. Куди, до чортової матері, поїдеш…

Насті лишається одно — плач. І вона використовує хоч це. Сльози, як і завжди, шукають найглибших зморшок і тихо спливають кількома галузками до тісно эатиснугвх уст.

Матвія досада люта, мов іржа, гризе. Серце чує в грудях ствердле, мов галька крем'яна. Різьба чола нагадує майстра, що кохався у величі гніву великих богів великого минулого.

Грязюкою шляху чвалають козаки. Черева коясй тинковані товстою верствою землі. Нагаї, чоботи, носи і чуби — грядь, грязь і грязь. Одні очі, мов пожежа, яку ті люди так покохали, здавалось, все зотлять на попіл, порох і небуття.

От як коні рвуть копитами з грузької землі, як соковите цмокають і прудко хльоскають навколо пригоршні багна. Ніздрі грають і рвуться від шарпкого дихання, бризкають піну і кров.

— Куда дарога на Жолобкі?

— Пряма… Вот там!.. За лєсам!..

Це пре кур'єр штабу чотирнадцятого корпусу, що зупинився в сусідньому селі. З фронту страшний наказ летить — все на шістдесят верств в ширину огнем вкрити. Смуга чорна, як чорнозем, хай ляже від полудня до півночі. Небо і земля тільки…

Гуруррр! Гур, гур, гур!..

По бронзовім пітнім тлі неба валун за валуном, мов випар вулкану, котять хмари. В далечінь і ширінь небо згорнуло панцир, здушило повітря, стлумило соняшне світло, що ввійшло в підземелля. Лишилось інше світло, не того ясного сонця, що навіки, мабуть, щезло, мов стерта брудною шматою пляма крові. Постало й поволі, мов світанок, ширилось світло попелястої барви, яке заволікало їдкою поволокою поля, гори, ліси. Дороги йшли, мов тунелі. На них литі з чавуну істоти в заграві далеких пожеж ішли, котились, чвалали, йокаючи животами… Сто сімдесят мільйонів душ приносило жертву, і чорний дим закоптив небо. Десь там у сірих хащах, між золотом і вогнями сам коронований володар тягнувсь багнюкою великої імперії. На північ! На північ! В ліси! Обернемо вісь бігуна [11] Бігун — полюс. і пустим планету навскіс у безвість бездонну… Кінець вам!..

Цю метушню ніс Матвій у черепі, у душі, у очах. Він брав півпудову сокиру і тесав буду. Таки, мабуть, піде. Земля тримає його страшними, цупкими обіймами, але війна сильніша землі. Одяг, посуд, худоба, свиня з восьма біленькими поросюками, годований вепрук, зграя чубатих курок, широкодзьобих качок….

Куди з тим? Все вижени в поле, нажени: гижа, гиля! — і хай сіється по широкій землі. Хай іде лісами і множиться.

Буда вийшла справжня матвіївська. Настя, як побачила, руками сплеснула.

— Та куди такий тягар повезеш? А мішечок муки, мішечок круп, боденька сала, дрантя всяке….

Матвій до солдатні йде, гне спину, яка нікому, крім праці, не гнулася:

— Купіть, на милость, веприка. Годований, сала на п'ядь буде. Що вже дасте — добре.

Дванадцять рублів втицьнули за веприка… Забили обухом, тулуба забрали, а кишки собаки розтягли. І добре, що так. Добре, що хоч дванадцять дали. Інші солдати одні півники поїдали. Що ж, коли на такій трудовій землі домашнього птаха, ніби воріння, розвивалося.

Василь різав поросята. Баняк холодниці зіпсувся і не було ні одного голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер навкруги, огні, дим, дощ… Дядькові одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати — жінку чи міх з мукою. Чорт з мукою, а жінки жалко. Розв'язав мішисько і сипнув муку на ріденьку грязь дороги. Вітер дещо підняв, але дрібний дощик зразу ж уйняв мучну хуртовину.

— Вйо! — Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, і лежить… Просто в муці!..

— Вйо! Вйо, згоріла б ти ясним огнем!

Шкапа лежить і постогнує. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла. Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тільки ногами засовала. У дядька піна ротом виплюснулась. Плигнув на віз… Якісь миски, якісь горшки, якась діжечка, все те випурхувало з буди і розліталося на скалки, ще не доторкнувшись землі.

З'явився якийсь москалик. Зійшлися люди. Нагай затанцював по спині тварини, полосував її вздовж і впоперек. Нарешті люди кілками підважили, поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самі маточини, пхали воза, а віз шкапу. Дядько поплужився далі «вглуб Росії».

Обоз не рушє. Віз у клуні готовий — честь честю — стоїть. Колеса в битий шлях вгрузають. Купа вівса також лежить. Не продав Матвій ні одного пуда. Гармати день і ніч виграють. Часом брязкотять скоростріли і, видається, десь отут за башковецьким «казьонним» лісом.