Улас Самчук - Волинь

Матвій зав'язав тісно гроші у кінець шматини, в якій був замотаний хліб. Коли продали корови і Володько лишився тільки з прутиком, яким підганяв, а Матвій навіть не дістав назад свого повода (добре, що ще не взяв ланцюга), обидва посідали на морозі і їдять хліб з вареним салом, їдять мовчки. Матвій щось міркує, а Володько передумує усе, що бачив. Після на Матвія якась злість найшла, чи що… Досить, що напало на нього неухильне бажання нечуваного марнотратства. Сам устав, пішов до крамниці і по часі виніс звідти цілу пляшчину лимонаду та здоровенну булку. О, така булка напевно досить коштує.

Власними руками розтрощив булку на дві половини. Одна собі, друга синові.

— На! Хоч з'їмо. Що з'їмо, що вип'ємо — то тільки й є наше. Кляті часи настали…

А після пиячили порядно по черзі. Цілі три копійки луснули, як і не було. Володько з приємністю потягнув гострого шипучого напою. Втомився, та й ноги кляті попідбивалися, а до дому ще верстов двадцять, бо рішив Матвій чомусь через місто Крем'янець вертатися.

Хай хоч побачать, як там тепер виглядає, що поробляє «жидва».

Треба рушати. Сонце не стоїть на місці. Воно вже давно зійшло над крем'янецькі гори, туди, де станція знаходиться.

Йдуть сошею. Повз казарми, повз велику, червоної цегли, похмуру «гарнізонову» церкву, повз військовий цвинтар. Сюди й туди без кінця і перерви їдуть обози.

Дійшли до станції. Володько в душі вдячний батькові, що пішли сюдою. Хай це яких шість верстов більше. Пусте. Він же ще ніколи не бачив ані залізної дороги, ані поїзда, ні паровоза. Колись, бувало, ще в Лебедщині, коли збирався поза Мартинів запуст на пригірок, бачив дим з поїзда. А то далеко, верстов дванадцять було. А, може, то і не з паровоза був дим. Може, то просто собі якийсь дим та й годі. Але для Володька то був особливий дим, і він дуже радо ловив його своїм далекозорим оком.

Тепер ось вони обидва з батьком зовсім близько коло станції. Марширує дві роти зі «штиками на смірно». Спереду офіцери з голими шаблями. Справа пруги рейок врізалися у землю й обросли бур'яном. По них старі вагони з написами: Ю. З. Ж. Д.

Ще далі «добрі» вагони. На них грузять корови, коні, людей. Кортіло Володькові підійти до тої метушні ближче і все докладно оглянути, але мало було часу.

Йшли ввесь час по гострому дрібному камінню, тому відчував прикрий біль ніг. За тіснотою навіть не міг іти тудою, де хотів.

У місті, що здушене невеликими, але гарними, горами, — тісно, рухливо, гамірно, їздять авта. Кожне з них напхане військовими. Особливо кидаються у вічі юрби «золотопагонників». Здавалось, вони зійшлись сюди з цілого фронту.

Але крамниці скрізь відчинені і скрізь іде гарячкова торгівля. У Володька виникає таємний задум, який в короткім часі розростається в непереможне бажання. Повстав він і розрісся до неймовірних розмірів, коли проштовхувалися з батьком через ринок і проходили повз крамниці з дешевим взуттям.

І як його не згадати про чобітки, коли ноги так порепані, так підбиті. Хай би хто спробував не згадати.

На ринку Матвій купив цілий хунт грушок. Знов нечуване і зухвале марнотратство. Видно, Матвій поспішив: хай все гине, коли так!

Знайшли шматок вільнішого місця у куті ринку, сіли і смакують грушки. Володько слухає, як сіпає в ногах біль, і дума про чобітки не вилазить з голови. Напроти брудна, з заялозеними дверима, крамничка. Там знана Рухля продає гнилі оселедці, смердячу тараню, коломазь та сіре мило. Запах такої крамниці надзвичайний.

Ось вони доїдають грушки… Матвій, видно, готується вставати та відходити. Він же ще мусить накупити «дещо до хати». Володько рішається на останнє. Будь-що-будь, а сказати він мусить.

— Тату! — обережно, з прищуленими від ніяковості очима; каже Володько.

— Ми там проходили коло крамниць… Бачили ви, які там добрі юхтові чобітки висять?

— Ну, так що?.. Хіба тут мало тих юхтових чобіток?

— Я… Мені… Ви знаєте, тату… Я так попідбивав собі ноги… Ах, так болять отут коло пальців. Дивіться… — і він навіть одну ногу підняв і показав батькові. Підошви попухли, деякі пальці попідбивані. Найменший підрізався й щемить, як халєра…

— Так, знаєте, мерзнуть ноги, як виженеш «на росу». Підняв голову і дивиться благальними очима на батька. Очі того насуплені. Зирнув на ноги сина і каже:

— Ну, а як же ж хотів? Ти ж не панич і батько твій не пан…

— Нііі… Я знаю… Але коли б я мав які-небудь паршивенькі шкорбунці…

— О-ооо! Ще чого заманулось…

— Думаєте, я так багато хочу? Ні. Мені які-небудь чоботи… От і все.