Улас Самчук - Волинь

Пережите цього вечора вплинуло на нього надзвичайно. Ще ніколи в житті не бачив він кращого оповідача і кращої «комедії». Після танці і… і та сама Ганка… Чи помітила і вона його?

Мабуть, ні… Напевно, ні. Він так скажено біг.

Дещо неприємно вразили його слова одного сільського, свого-таки «москаля», що був ранений і прийшов «на поправку».

— Сукини сини! — казав він. — Кашожери мордаті! Хіба вони знають, що таке війна? От зібрав би їх, сволоту чортову, та післав у перву лінію; там, сукин син, один з другим загуляв би.

Нащо так сердитися, думав Володько. Мусить же хтось і в обозі бути. Не всі конечне у перву лінію…

— То, — каже Євген Паламар, — самі «супчики»… Бачте, морди які, хоч пацюків бий — позалазили у «третій разряд»… А на фронт дітвору, білобілєтчиків пруть…

Євгенові, правда, відорвало ліву руку, але його все одно «зовсім» не пустили додому. Він кляв війну «на чом світ стоїть»…

Володько зовсім інакше на ті речі дивився. Навіть відірвана Євгенова рука не робила на нього такого вже великого враження. Розмах події, її романтика, ворохобня і якась своєрідна краса полонили його, затуманили розум усе, що вичитав, усе, що навчився в школі, відійшло на деякий час набік, а перед ним постала у всій своїй величі і красі — Бог і сатана у одній подобі — війна.

Обоз постояв у селі всього три дні і вирушив далі «в тил». За обозом поїхав другий обоз втікачів. По їх мові чути, що це вже не «з глибокої Галіції», а десь з недалека, з-за Почаєва від Радивилова і з тих місцевостей.

Знов одного дня заїхала на відпочинок до Матвія підвода втікачів. Чоловік, жінка, стара мати і троє дітей — два хлопчики і дівчина. Дівчина вже старша — дівочиться, уже й ходани ходили, як заявила мати. Батько «москаль» у військовому, прийшов з фронту ранений на поправку. Застав його приказ вибиратися…. Ну, не покине ж він отак на Божу волю родину… Що, ні? Правда ж. Мав відійти тиждень тому, а тепер все не знає, як буде. Самі ж жінки… Бійтеся Бога… А що буде за те, що «у срок не з'явився», чорт його знає. Розстріляють, то розстріляють. Гірше смерті нічого не видумаєш, але, напевно, не розстріляють самі, а пішлють на фронт, щоб там уже те брудне діло інші зробили… Походить чоловік від самої границі — три верстві… Вже, може, з хати та з цілого села одно місце на землі… Хто знає… А «тре буде» все-таки десь отам далі серед ліса, чи серед поля, чи, може, і на гладкій дорозі жінку з отими-о щенятами лишити і йти… Що зробиш…

Говіркий і поважний гість сподобався Матвієві. Настя варила, кормила цілу родину. Жінка ввесь час побивалася, плакала. Увійде до хати, що не побачить, що не візьме до рук, і одразу:

— І ми, жіночко, мали таке… Ще ліпше… Все геть-чисто своє мали… А тепер жебраки, сироти, викидьки на сором та ганьбу… — і сльози одразу їй витечуть з очей, — каламутні у почорнілих, попухлих очницях сльози.

Два дні відпочивали біженці на Матвієвому дворі. На третій рано виїхали.

Серпень добігав кінця. На полях запізнений збір хліба. Безліч вівса мокне у півколах. Дорогою їдуть і ідуть обози — військові й цивільні. Дорогу розширили в три рази. Прийшли якісь землеміри і вимірили… Бараболі не бараболі, просо не просо, — все одно. Відтяли стільки-то сяжнів, і дорога.

Посунули підводи, кіннота, піші. А Матвієва родина при праці.

— Ей, ви! Що ви там ще мучитесь! Все одно пропаде! — гукали на Матвія…

— Пропаде, то пропаде, а до пуття довести треба. Не лишу ж отак усе на полі…

— То в стодолі згорить…

Матвій розводив руками, дивився на захід, звідки вже виразно чути гуркіт гармат. Ні! Все-таки збирати треба. Возив, збирав, складав у клуні, всі засторонки запхав під самий стріп… У полі ще одна насінна конюшина.

Нарешті гострий наказ (десятник у кожній хаті наказав), хто має зайву, тяжку до ходу худобу, хай відводить на «зборний пунт» до Білої Криниці. Там усе на вагу куплять. Хто не псведе, то в дорозі даром покине… Відступ війська не припиняється. Вибиратися прийдеться все одно…

Від такого наказу у Матвія ліг у грудях тяжечий гніт і ніщо не в силі зняти той тягар зі серця.

Увійшов до хліва. Шість корів одна коло одної стоять спохійно при жолобі. Не можна Бога гнівити. Було молочка, і собі, і людям. Хто не прийде, бувало, дістане кварту доброго густого молока… А платити?.. «Хай Бог заплатить!.. Здорові споживіть», — казала Настя…

І от ці корівки, ці чудесні тварини, на які чекав і силу свою нищив такі довгі роки, тепер треба нищити. Так. Нищити. Просто виведи в поле і скажи: йди, худобино, куди очі бачать. Не треба мені тепер тебе… Або віддай «на пуди» за безцін — аж серце болить…