Улас Самчук - Волинь

А тут тобі зі всіх боків:

— Вибираймось та вибираймось. Он батюшка всю родину вивіз. Сам лишився і чекає, поки село рушить. Усі наші виїхали… Навіть управитель, і той не лишився.

Хм… Ведіть «зайву худобу». Цікаво, хто має ту зайву худобу. Який добрий господар має зайву худобу? Ох, зайву, зайву! Бодай його кольки скололи, хто видумав цю штуку.

І думає Матвій: не було колись худоби, не було гроша, не було часом чого в рот вложити… А тепер і худобина усяка, крівавицею здобута, і поле… Мав від раня до вечора турботу, і от тепер лиш чоло морщиться від жури: і як його усе знищити… Знищити так, щоб менше боліло отут десь, де сидить мужицька, на всі болі гартована, душа.

Тільки що на ноги звівся. Півсотню років товкся, мов останній з останніх, гірко горював, тяжко бідкався. Нарешті поля того шмат роздобув, халабуду якусь злабудав. Все воно «на тимчасом», на «поки що». Поле також не Бозна-як вироблене. Туди треба б такого гною, а туди іншого. До всього худобини потрібно, до болю, до останнього потрібно. Одно чіпляється за друге.

А що село? Що люди? Де є ті самі люди і що вони думають? Ах, люди. Не кажіть мені про тих людей. Боляче згадувати. Хіба вони вміють міцно хотіти, до змори працювати, битися з останніх тих справжніх, які тільки людині дано, сил? Ні. І, кажу вам ще раз, — ні! Вони рухаються, ходять, але без думки… Думки нема тієї, як то кажуть, живої, болючої, як оголена рана. І свідомства мало. Не кажемо, якоїсь великої свідомості, а навіть свідомості того, що вони до людей належать. Так, так… Горе це… Це якась вийнятково безталанна, загнана і збита, мов макуха, юрба, яка не вміє відбити напору ворожого… Ціле село і всі, всі геть села навколо, забули за себе. Гримнула десь Бозна-де гармата і все у крик, все в лемент, так ніби їх життя саме найважніше… А де ж господарства?

Так думав огірчений Матвій. Не мав кому цього сказати. Сам собі думав, ступаючи широко полем, розмахуючи стиснутими п'ястуками… Часто дума вголос виривалася… Кантате тверде слово рвалося з придушених грудей і падало у порожній, безлюдний простір. Разом зі словом рвалося серце — насильно рвалося, ніби хто виривав його, як ріпу. Які болі! Які невисказані болі! Лиш мужик знає їх, той, хто твердим хлібом кормився, хто не чув ні холоду, ні спеки, хто не знав про існування нервів і бацил.

Матвій іде полем і, здається, це ступає месник, кара. Зупиніться і погляньте в його обличчя. Ніхто не бачив такого грізного, зрізаного зморшками чола. Кожна та зморшка кричить болем. Гляньте, очі його з червоними жилками, в яких горять блискавки. Гляньте, він навіть без кашкета і вітер, рвучкий осінній, що дме з-над угорської долини, патлає його рідке волосся, ніби віхоть соломи. Поли його куцана розпадаються на всі боки, ніби якісь особливі крила особливого неземного птаха.

Він не йде, а летить. Не дивіться, що його великі широконосі чоботи лишають широкі сліди на свіжозораній ріллі. Він все-таки летить он під тими хмарами, які рвуться з його злисілої голови і застеляють все навкруги: землю, ліси і небо.

Так кожний день літає Матвій по своїх полях. І що виразнішали гарматні перегроми, то лет його збільшується, набирає особливого значення…

А все-таки одного дня Матвій увійшов до хліва, де стоять корови. Шість їх. Усі ланіцогами до жолоба поприв'язувані. Он Лиса, Манька, Ряба, Рогата. Он та, шо цього літа на ярмарці купив, — без назви. Далі шустра, рухлива корівка — Сивенька. Стоять усі по зросту — від ліва до права. Лиса найбільша, найтяжча, далі Манька…

Матвій одв'язав дві і вивів на двір. Кликнув Володька. Цей має підганяти корови. Це ті — Манька і Лиса. Володько пас їх двоє літ і знає їх, як і себе. Поважні корови, незворотні, тому і в шкоду менше ходили. Добрі були, слухняні… Шкода їх йому… і не шкода… Якось… Чомусь не шкода. Так, ніби це його не обходить…

Настя вибігла з хати, глянула… Здавалось, вона хотіла обняти ті тварини і горнути до себе. Замість того попробувала за дійки, чи не повні, щоб за дорогу не набрякли. Володькові всунула в руку вузлик хліба з маслом. Повели. Повели на продаж до Білої Криниці. Володько йде за коровами босий. У нього зовсім нема чобіт. Батько веде за повід корови і не промовить ні одного слова. Не хочеться йому в такий час розмовляти. Так і пішли. Через село, долиною до Башковець, через «казьонний» ліс. Володько вже знає цю дорогу. Торік на «мобілізацію» ж їздив. За цілу дорогу тільки парою слів перекинулись.

У волості величезна черга. Прийди, різун його матері, зі своїм і ще чекай, проси, поки то «вони» зводять забрати твоє добро. Після корови важили і видавали «квітанції». З тими квитанціями треба йти в друге місце, щоб дістати гроші. За обидві корови дістав Матвій сто одинадцять рублів і ще якісь там копійки. Видали цілу «катеринку», а решту рублями.