Улас Самчук - Волинь

Дорогою дівки регочуться, жартують, продають москалям зуби і терпкі відповіді за не менш терпкі запити та побажання. Їм, видно, зовсім байдуже, що лишили, може, й назавжди, дому та рідню. Володько ж цілу дорогу має поважний і заклопотаний вигляд. Спостерігає, прислухається нутром свого єства до настрою оточення. З острахом позирає на насуваючі хмари, які, на щастя, дійшовши до жолобецького лісу, поволі розправлялися, тихшали і майже зникали. Схід навіть усміхався блакитною плямою, і, здавалося, там лежить та щаслива країна, яка пригорне всіх, хто жахається і тікає від шорсткого обличчя війни.

Дещо змінився настрій дівок, коли над вечір досягли містечка. Вже в Рохманові, що відділяється від містечка ставом, було величезне стовковисько військових та біженецьких підвід. Шлях обернувся на суцільне багно, в якому колеса возів грузли по самі маточини. Деякі підводи позастрягали і не могли рушитись далі. З інших возів відпрягали коней, спрягались по четверо і так рятувалися.

Військові двоколки, тачанки, парки, запряжені четверма сильними кіньми, ріжуть багно, чіпляються за селянські вози, відривають їм люшні. Баби репетують, лаються. Діти верещать, вояки матюкаються.

Все це не могло гарно вплинути на дівчат. Поки перебралися через греблю, почало сутеніти. До того загубили двоє свиней і тягаровий самохід роздушив теля. Перелякалося і вперлось просто під колеса.

На ніч зупинилися на полі за містечком. Поле широке, рівне, як гляне око — заставлене безконечним табором війська і втікачів. Ніде ні одного шматка вільного місця. Люду скрізь, мов комах в комашні. Добре, що принаймні розбились хмари і загроза дощу проминула. Холод також не дуже дошкулював.

Отаборилися в невеличкому проході між військовим і цивільним таборами. Володько має досить клопоту. Нема чим поприв'язувати на ніч худоби. Нема з чого класти вогонь, нема на чому спати. У таборі втікачів розпалюють огні. При найближчому возі мати проказує голосно своїй дитині «Отче наш». Слова виходять у неї з «нашою вимовою». Це, мабуть, «галіціянка». Чоловік розмахує високо над головою сокирою — коле великі дилі на дрова. У військовому таборі сурма висурмлює до вечері. Шляхом гудуть і котять з розсвіченими зірками самоходи.

Володько думає, як і де роздобути нейвеобхідвіше для нічлігу. Дівки, мов потомлені кури, поприсідали до землі, повкривали брудні босі ноги спідницями і плачуть. «Боже, які вони дурні», — думає Володько. «Одразу плачуть… А не бійсь… Як виходили з дому, не думали, що будуть там робити»…

Володько йде між табором, збирає розкидані купки зім'ятої соломи, полінця дров, бляшанки з консервів. Все це зносить до свого табору. Йому зовсім не смутно. Навпаки. Це нагадує якусь фантастичну пригоду з книжок… Може, це вони в якомусь татарському полоні, насильно вирвані з рідних гнізд. А може, вони плили розбурханим морем, корабель їх розбився, а вони змушені були пристати до якогось берега дивовижного царства, де весь народ жиє на возах. І тому вони мусять якось рятувати себе, знаходити вихід зі становища, давати собі раду.

Ось Володько назносив уже чимало соломи. Можна буде розсгелити її, і всі спатимуть солодким сном на м'якому леговиську під ясними далекими зорями. Ось у нього купка дров, якась бляха, досить для кожного консервних бляшанок.

Почекайте тільки трохи. Він ось побіжить до он того воза і позичить головешку з огнем. То добрі люди… Просимо, просимо. Візьми собі… Вогню ми, дяка Богові, не купуємо… Божий дар…

Володько несе головешку, іскри навколо, мов золоті бджоли, мотаються і зникають, не долетівши до землі. Дівки бачать, що він працює — почали й собі рухатись. Кожна за бляшаночку і давай корови турбувати. Ті вділили їм, скільки могли, теплого молока. Хліб є, м'ясо є.

Ось Володько вже колінками рачкує, виставив полатану сіданку догори, а носа мало не до головешки приложив. Зі всіх своїх сил дме на жар, приложивши до його зубів пучок соломи. Ось дим пішов і просто клятий до очей преться. Володькові очима й носом дещо мокрого потекло, але на те ж йому кулаки дані, щоб міг він його як слід підтерти. А до того можна міцно шморгнути носом і «бодай ти згоріло» від щирого серця вилаятися.

Огонь радісно бризнув. Володько зривається на ноги і дивиться вниз, мов переможець. Тріски, відламки з возів, якісь, Бознаким викинуті, кусники дерева виявили з себе найкращу поживу, яку огненні язики смакували з найбільшою насолодою.

Дівки злазяться зі всіх боків, оточують огонь і гріють ноги. Їх обличчя поволі яснішають. Їли хліб з м'ясом, пили молоко.