Улас Самчук - Волинь

Можна все зрозуміти. Можна зрозуміти, чому китаєць носить косу, але зрозуміти цей шматочок часу… О, це не тепер буде зрозумілим.

Володько все це не зовсім так розуміє, але приблизно так. В його голові колотиться туманна дума, повна гострих протиріч. Чув, що губить «отечество». Його ім'я відходить від нього, стає іноді чужим, туманіє. Переставав вірити в непереможність «рускаво оружія». Свята Русь, що в «красє царственной по ліцу землі пораскінулась», тратить привабу і він все менше і менше боліє її поразкою. До отих «галіціянів — австріяків» чує більше притягливої сили, ніж до кацапів, татарів, гирян, калмиків, які все ж таки були «рускіми».

Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловіче, і йди далі…

Володько встає, йде шукати дров. По довгому блуканні знаходить якісь комердяки і пре їх до табору.

Табір димить, готується обідати. Коло свого огнища не застає всіх. Катерина пішла до містечка купувати хліб і мотуззя, щоб на другу ніч було чим поприв'язувати товар.

Позатим нічого не робиться, щоб якось ліпше улаштуватись на наступну ніч. Усі чекають на свої родини, які мають от-от над'їхати. Цілу ніч кипів бій, і австріяки, напевно, попруть руских.

Незабаром вернулася Катерина, пригнали з паші товар. Горить вогонь, доять корови. У позиченому відрі піниться і парує над палаючим огнем молошна каша. Зганяють миску, ложки.

Сідають всі підковою на сирій землі й сьорбають ложками з одної величезної миси рідку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкірять, як звичайно, зубів. Навіть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки. Полудень минає, а з дому ніяких чуток. Може, вже в полоні. Може, не тією дорогою поїхали. Може, туди на ліси, на Дермань до своїх подалися, а їх усіх отут між оцими людьми на поневіряння лишили. Така дума, такі здогади турбують і непокоять дівок, і вони впадають у чорну безодню безпорадності та зневіри.

Володько знов-таки не поділяє їх горя. Але на всякий випадок вислали за містечко до села дві дівки, щоб пильнували і, якщо б їхали їх родини, вказали, де є табір з худобою.

Швидко минає повний метушні день. Сонце заходить червоно. Вернулися дівки, але самі. У таборі палахкотить огонь. Дівки принишкли. Коло них знов в'ються москалі, напрошуються ночувати. Дівки відгризаються, але в їх мові не чути рішучості. Це чомусь непокоїть Володька.

Він цілий день працював. Стягав і тесав кілля, вбивав у землю, прив'язував корови, зносив на багаття дрова. А ті дівчиська, мов подуріли. Понадувались, мов печериці.

Цю ніч табір їх має зовсім пристойний вигляд. Корови поприв'язувані, свині загнані до маленької кошари. Палахкотить огонь. Дівчата лягли всі гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лізли між них москалі. Ці кружляють навколо, мов голодні вовки. Один солдатик Христом-Богом благає:

— Дурні дівки… Я ж вам нічого не зроблю. Што ж, навіть недзя на вас полюбуватца? Завтра, вот вам, півпуда гречаних круп принесу… Направду принесу…

— Йдіть ви собі, москалю, звідки прийшли, — відгризаються дівки, а самі стискаються, мов вівці, одна до другої. Володькові тісно, але натомлений і невиспаний минулої ночі, він скоро віддається на ласку і неласку тяжкого сну.

Прокинувся. Підняв голову. Зоряне небо, осіння роса, догоріле й тільки злегка жаріюче вогнище. Земля вогка. По спині пронизливо перебігає холод. Шкіра їжиться. Встав, щоб підкинути дров на вогонь.

Холодно, вогонь згасає. Дров не хотілося підкидати. Рішив піти собі геть. І Володько пішов по таборі шукати ліпшого місця.

Довго стоконяється між возами. Горять огні, скрізь повно сплячих людей. По годинній блуканині знайшов пригоже місце. Великий огонь. З обох боків сплять люди. Посередині диль з якогось будинка. Розкішне розлігся на нім і думав заснути.

Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом — спина страждає. Задом — груди і живіт скаржаться. Не забув і про дому. От уже друга ніч в оцій комашні, а що там? Щоб часом дійсно не стратились вони і не поїхали бозна-куди. Лишатися?.. Коли б хоч не з отими осоружними дівками.

І таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловік аж рано. Потребував диля на вогонь. Володько зірвався, мов заєць, і пішов геть. До Свого табору прибув пізно.

Дівки неймовірно розгосподарились. Самі й в огонь дмухають і диму скоштували. Побачили Володька і всі юрбою:

— Ааа! Володько! І де ти пропадав?..

Володько кинув гострим зором навкруги і зауважив торбинку з гречаними крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обіцянку москаля. Володько аж надто добре знає, звідки з'явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки його уст, опали і на них їдка, іржава усмішка. У думці нищив їх самими міцними докорами, які ще тільки існують на світі. Володько тепер не Володько. Надувся і, в кожному разі, він мало не який-небудь поважний дядько або я знаю, хто. На дівок можна і не звертати уваги.