Улас Самчук - Волинь

І тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то всі, і я, і батюшка з хрестом, і весь старшинний персонал, мов листя, до землі припали і душами вп'ялися до її грудей.

— Здорава! — перервав котрийсь слухач.

— Двадцять трупів лишили на галяві. Змісило черепи… Ех!.. — і оповідач майнув пальцями лівої долоні. — А ранені от так і повзали по власній крові, мов моржі. «Дабєйтє! Братци! Дабєйтє! Хріста раді!» Кий чорт добивать стане, хоч би ти кишки свої по цілій галяві розволік.

І так чоловік спрашує: Бог чи чорт сильніші на цій самій землі? І тут чоловік і торкнеться отого самого иерву, на котрому висить уся людська менажерія. Так? Чи так? Куди от підеш, чого не візьмешся — всюди рука твоя торкнеться сажі з пекельного горіла. І чоловік стане чорний, як оті челюсті печі, випалені вогнем. І серце його ствердне й нерви всі зникнуть.

Тому я й кажу: не видержимо, братці. Повстанемо один на другого, будем, як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всілякого… Бог, чорт, дівоча краса чи гнійна утроба розбитого чоловіка — все на одну пішло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, і наші голови закрутяться, і ми всі крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, і наші віитовки, і наших старших, і наші заслуги… Потопчемо нашими чобітьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах несли, що в серцях сиділо теплим розумним словом і що вело нас на смерть… Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд — мільйон на мільйоні — втратив бажання далі тягнути лямку оцього скотського животіння…

Бесарабець скінчив. У хаті тихо. Пики солдатів сторчали, мов омамлені. Після всі ворушилися, всі загомоніли, всі ловили поглядом: «Ну? Як ти?» — «А як ти? Що скажеш?»

«І звідки він узявся такий тут розумний?» — подумав Володько, який не слухав, а жлуктив цілим своїм єством слова солдата.

— Ей, братва! — кричав котрийсь знадвору, — Сюди!.. Половина мужви знялися і в хмарі пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворі мороз. Велетенських розмірів місяць хвойно злетів на широчінь небес і зупинився. За лісом, за підлісом, там, де угорське озеро, гуділо, гуло, клекотіло, здавалось, мороз і місячне сяйво тнуть і трощать ліси, мерзлу землю, кам'яні гори і саме склепіння неба, яке час від часу, ніби смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва.

Кулемети лічили одним тягом. Гармати наподоблювали діда, що зайшовсь страшним коклюшем, посинів, зачмихавсь і вже невстані зупинити шаленого пориву… З глибини, десь з-під лісу, ніби з придушених подушками ротів, виривалось глухе: «Урааа! Урааа! Урааа!..»

Солдати збились тичбою, повитягали шиї. Між ними молодики безвусі, оті перкальові юнаки. Всі наслухують говору заходу, який, здавалось, іде сюди якимись таємними підземними ходами.

— Іш надайот! — зауважив котрийсь.

— Да. А завтра-то і ми іспробуєм нємєцкаво перца…

— Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носі крутить, — додав той самий полтавець. — Підемо спать! — байдуже закінчив він і пішов до хати. За ним і решта пішли. Лиш один молодик довше стояв і вслухувався у мову війни.

«Назад» не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених. Ідуть цибаті кістяки по грузькій дорозі в черевиках з обмотками. Хочеться дивитись на них з витріщеними очима, такі вони дивні, чужі й не наші.

— Хлєба! — просить і протягає жовту ручиську. На долоні металеві грейцарі. На чорта вони. Сховай. На шмат хліба… А, мадяр? Не дістанеш, коли мадяр…

А також гнали до штабу й зі штабу дезертирів. Це народ інший. Розплювательний — вишкребки великої імперії. Приводили таких до штабу, клали, один козак всідався на карк, другий на п'яти, третій вкладав на дезертирську спину — двадцять п'ять, п'ятдесят або й подвійно — відповідно до того, скільки раз без дозволу частину свою залишив.

А козачні в Жолобках повно. Рослі, стрункі, з кучером на двадцять п'ять. Дівоньки липнули до таких, а зупину не було. Не одна носила під серцем козачого сина. Кров волинських лісів і придонських степів зливалась в полум'ї кохання і тремтіло серце, і палали очі, ноги самі в танець несли під козачу гармонію.

У ці дні Володько пережив подію, що поклала йому на душі незабутній і незлічимий рубець. Все перегоріло і попіл розвіявся. Не розвіявся тільки отой зміст, який має в собі кожна подія. Весна, літо, осінь, зима кружляють навколо людини, що стоїть в середині всього, а зміст подій лишається в колі і творить повітря людини, творить її клімат.