Улас Самчук - Волинь

Стіл безногий, стократ проклятий, і купа книг, які Володькові руки зняли з-під вояцької підошви, наробила гамору. Вернувся ніби хтось до двора… Кажуть, знайшов порожні покої зі стінами, на яких одні плями вказували на минувшину. Пішли по селу запити та перепити. Докотилося і до Матвієвого хутора, бо ж Зінька Кущина «хрест святий і приссяибо» власними (от хай повилазять, як ні) очима бачила, що Настя несла дуже гарний стіл. І вона, Зінька Кущина, подумала собі: це, певно, з двора. А хай йому частець. Підіткнула спідницю вище колін і стрімголов до двора. Спізнилася. Не знайшла більше стола для себе.

Ну, чекай. Вона тій Насті западенній не подарує. Понеслася і все чисто, де треба, розказала.

Настю ніхто не чіпає, але Матвій таки дістав «повестку» тоді-то й тоді явитись до штабу корпусу — Жолобки, дня і т. д.

У штабі суд і розправа. Те і друге короткі, стислі і без того, що зветься жалість. Кажуть (це всім на злість тітка Зінька пустила), там кладуть двадцять п'ять у певне місце, заплати за «вбиток» і кінець.

Матвій чутки легковажив, але «повестка» й козаки, які вже знали, що в таких випадках робити, повергли його у тьму і морок кромішний. Йти туди, спускати латані штани на такому-то сивому році житття… Ні. Це трохи забагато. Ні, не брав, не крав, ні соломини чужої, ні, навіть у думці. В розглядах його — як далеко не сягають вони — все було, лиш не було ні одного зерна, що таїло б у собі корінь нечистого діла. Путь його, довгий і встелений тернами, йшов він власними ногами і криваві сліди, що лишались за ним, були його сліди, литі з його крові.

І от після тієї «повєсткі» Матвій раптом вгруз сам у себе. Він взяв папірець у руки, розглянув його, очі дивно погасли. Глянув на жінку, на Володька і знов загорілися вогні очей, як колись у дні Лебедщини. Кров його збурилась і закипіла. От вони! От вони, ті винуватці. Сидять перед його зором і кліпають своїми дурними балами. Скоч на них звірем і стратуй. Знищ разом з ганьбою і соромом.

Ні. Матвій цього не зробить. Уже не той він, що був колись. Рука його, може, і міцна, але воля тріснула і подалася виразно. Встав мовчки, брязнув дверима і пішов до клуні.

Через малюсіньку незамерзлу латку в тахлі вікна Володько бачить батькову постать, лисину без покриття зі жмутком рідкого довгого волосся, яке патлає і перегортає поривний північний вітер. Спина його виразно гнеться, мов ресора, під великим тягарем. Здається, він несе десятипудовий міх пшениці… Навіть, здається, ноги його слизькаються…

Батьку! — кричить Володькова душа. Баатьку! І рве щось те, що сидить у хлоп'ячих грудях, чого не змела ні війна, ні солдати; рве його груди гостродошкульним гаком… А слів нема. Сліз також нема. У грудях, ніби ріка замерзла, ломить свою поверхню і спинає одну на другу гостроканті крижини. Володько хліб жував, і коли батько вийшов, рот перестав працювати, кусник хліба застряг у зубах, а решта, що був у руці, ліг на краєчку столу і лежить. Всі закамарки його душі наповнив гіркий дим згару, який гриз сумління, як гризе кислота залізо.

А час біжить. Настав обід. З'явилася на столі миса тлустої зі салом капусти. Ніхто не торкається ні столу, ні ложок на нім. Пара капусти, мов зменшена хмара, піднімається й урочисто розкладає на боки свої патли.

Розпочали Василь з Катериною, які гріха за собою не чули і які, може, й грішно тішаться з горя матері та її улюбленця.

— Йди-но клич тата, — озвався Василь навмисне до Володька. Володько щойно прокинувся. Він спав і очі спали. А прокинувшись, щось там накинув на плечі і пішов до клуні.

Рипнув і відхилив тяжкі на дерев'яних бігунах половинні двері. Тихо тут, нікого нема.

— Тату! — несміло промовив він. Ніхто не відгукнувся. Все мовчить такою впертою суворою мовчанкою.

— Тату!

В околотах щось заворушилось. Схилена постать, кілька соломин на чуприні. Син ніколи не бачив сумнішого видовиська, і ніщо в світі не проймало його так гостро й боляче, як та картина зігнутої дебелої постаті з отими невинними соломинами на чуприні.

— Ну? Чого ти хоч? — падає батьків запит. Володько дивився йому у вічі ясним, теплим поглядом. Батько глянув також і зір їх зустрівся.

І як дивно. Цього Володько ніколи б не міг пояснити. І чого з очей його викотились оті сльозини. Дивно і ще раз дивно. Коли ж він отак з нічого перед батьком плакав? Таж ніколи. А то глянув і сльози пустив, а після цього рухнув на батька, піймав його руку і голосом розбитим: «Ой, тату, тату!» — просив.

— Я ж не знав… — ковтає Володько слова, літери, точки і зупинки разом з солоними сльозинами, які нагальне ринуть з очей.